Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

В усякому разi лiтня жiнка явно почувалася не у своiй тарiлцi й дивилася на сина спiдлоба, немов побитий собака. У цьому поглядi вiдчувалося нiме каяття i благання про вибачення. Не маючи сил терпiти цей погляд, Микита мовив рiшучiше:

– Отже так, Мамалушо… Або ти негайно зiзнаешся, що там у тебе стряслося, або я просто не знаю, що його думати й робити! Але ти мене знаеш: я таки зроблю щось, що тобi дуже не сподобаеться. Ще не знаю, що саме зроблю, але якось вже повiр менi…

Лiтня жiнка тяжко зiтхнула, обережно потягнулася до синовоi руки, скинула ii з плечей, немовби порох обтрусила.

Зiтхнула:

– Чесно кажучи, боюся я тебе, синочку.

– Мамалушо, що це знов за розмови такi?! – прорипiв Микита, тим не менш, намагаючись стриматися. – Якщо я навiть вiдмотав певний строк самi знаете де, це ще нi про що не свiдчить.

– Свiдчить, синку, ой свiдчить…

– Мамалушо!..

– Ти ж збирався пiдiрвати цю бомбу твою… сказати навiть лячно!..

– Чому?!

– Ну гаразд, гаразд!.. У мавзолеi самого товариша Ленiна посеред Москви збирався тую бомбу пiдiрвати.

Отож я тепер побоююсь, що зробиш зле менi, твоiй матусi…

– Мамалушо! Ну скажи, при чiм тут одне до iншого?!

– Ну-у-у, як це при чiм… – лiтня жiнка розгублено розвела руками. – Якщо ти товариша Ленiна не пожалiв, то й рiдну матiр, яка-а-а…

Й замовкла розгублено, нiбито подавившись словами.

– Ленiн – це бридкий тип, злочинець. А ти – моя мама, – спробував заперечити вiн. Однак це, здавалося б, тверезе мiркування не справило на лiтню жiнку жодного враження.

– Знаеш що, Мамалушо… Давай кiнчати цей цирк на дротi.

Тепер Микита спробував надати своему голосу прокурорськоi суворостi. Це нарештi подiяло. Лiкерiя Маркiвна приречено зiтхнула, мовивши:

– Ну гаразд, пiшли. Зараз сам подивишся.

А коли вони пiдiйшли до розсунутого складаного столу, додала:

– Ось, поглянь на це… Я тут прибратися вирiшила i знайшла.

Це був старовинний обiднiй стiл, важкий i дебелий, виготовлений, мабуть, ще за царя Гороха. Його стiльниця складалася з двох великих розсувних половинок, мiж якими можна було вставити додаткову секцiю, яка в свою чергу складалася з двох менших половинок.

Микита побачив розсунуту стiльницю, на схованих ранiше пiд нею половинках додатковоi секцii був розкладений чистенький кухонний рушничок, а на ньому – двi стопки купюр номiналом по 50 i 100 карбованцiв. Вiд такого видовища потемнiло в очах, вiн похитнувся i, щоб не впасти, був змушений спертися об одну з половинок стiльницi.