Книга Розчарування. 1977–1990

Лише пiднявшись трохи вгору, ризикнула озирнутися. Проте черговий, схоже, вже втратив до вiдвiдувачки найменший iнтерес, бо, як i ранiше, завмер за канцелярським столом, втупившись у невидиму нiкому iншому точку на стiнi навпроти себе. «Пронесло!» – з полегшенням подумала Аглая, пiднiмаючись сходами. Але одразу ж зрозумiла: нi, зовсiм навiть не пронесло – усе тiльки починалося, бо вона ще навiть не дiйшла до того кабiнету, до якого ii викликали.

* * *

– Громадянка Дунець?

– Так.

– Аглая Дiiвна?

– Так.

– Чому запiзнилися з явкою?

– А-а-а… як це? – миттево розгубившись, вона не могла второпати, що хоче почути цей чоловiк, затягнутий у глухий попелясто-сiрий костюм.

– Послухайте, громадянко Дунець… Ви менi дурепою збираетесь прикидатися чи вiдповiдати на запитання?

– Чо… чого?.. Як?..

Незвична форма звертання остаточно спантеличила лiтню жiнку.

– Послухайте, Аглае Дiiвно, от ви менi скажiть, що тут написано?

Чоловiк штовхнув горезвiсну повiстку, яка ковзнула по стiльницi й впала до нiг вiдвiдувачки.

На що чоловiк мовив тихо й навiть якось весело:

– Ви повiстку пiднiмiть i вiдповiдайте на те, про що я спитав.

– А чого там написано? Чого написано, того й написано, – пробурмотiла вона, пiднiмаючи папiрець з пiдлоги. – Щоб я до вас прийшла. Ну, отож i прийшла, як там написано.

Далi Аглая заходилась розповiдати, що листоноша принесла повiстку не iй самiй, а в правлiння колгоспу. Що, порадившись iз парторгом, голова колгоспу не вiддав повiстку безпосередньо iй, а влаштував термiновi невiдкладнi збори всiх колгоспникiв, на яких лiтню жiнку сварили й ганьбили всiм селом – мовляв, дожилися до того, що нашу односелицю повiсткою у КДБ викликають! Що Аглая сльозно молила не вiдпускати ii у велике незнайоме мiсто Кам’янець-Подiльський саму, а дозволити iй поiхати разом iз синочком Назарком.

Що Назарка так i не вiдпустили, попри всi ii благання. Що ледь-ледь вдалося домовитись про транспорт – себто, про колгоспний вiз…

– Ох, громадянко Дунець, ти ж i зануда! Ти мене втомила зовсiм, в нудьгу увiгнала, – нарештi перервав ii господар кабiнету, аж надто показово позiхаючи.

 – Я тебе спитав лише про те, на який час тобi у повiстцi прописано було з’явитися, й о котрiй годинi ти зволила до мене припертися? А ти менi тут… розказуеш, що та як… А-а-а!..

Чоловiк безнадiйно махнув рукою:

– Коротше кажучи, громадянко Дунець, в повiстцi сказано чiтко i ясно: «На дев’яту нуль-нуль ранку».