Книга Розчарування. 1977–1990

Одного разу, коли Валерка нiсся на чергове побачення, то просто на вулицi нiс до носа зiткнувся iз Спартаком, який спитав обережно:

– Послухай-но, куди ти так несешся? І чому я тебе останнiм часом бачу тiльки в школi, хоча живемо ми, можна сказати, поруч?

– Не займай мене, я на побачення, – не дуже люб’язно вiдрiзав юнак.

– А-а-а, он воно що, виявляеться!..

– Ага, те саме! – Валерка щасливо посмiхнувся. І хоча нiхто не тягнув його за язик, тим не менш, не втримався й мовив: – Послухай-но, а хочеш, я тебе з моею Гертрудою познайомлю, га?.

– З Гертру-у-удою?.. – Спартак несподiвано здригнувся, увесь зiщулився i нерозбiрливо промимрив: – Сподiваюсь, твоя Гертруда хоча б нiмкеня, а не «героiня труда»…

– В яблучко! Саме друге! – кивнув щасливий Валерка, не надавши належноi уваги пiдозрiлiй поведiнцi однокласника. Мiж тим на очах у Спартака виступили сльози, i хрипко, розтягуючи кожне слово, вiн мовив:

– Нi, Валерко… не стану я знайомитися… з тiею… яка носить фатальне iм’я… Нiзащо не стану!.

І чкурнув геть.

Здивований подiбною поведiнкою завжди чемного, дуже стриманого однокласника, Валерка намагався поговорити зi Спартаком наступного дня, але той вперто уникав розмови.

Довелося звертатись до Марека. Але той вiдповiв доволi туманно:

– Не хочу брехати зайвого, бо не знаю всього. Тому краще вiдчепись.

– Нi, чого ж… Не треба брехати. Скажи те, про що знаеш, – наполягав Валерка.

– Вiдчепись. Нащо тобi здалася та Гертруда?

Зрозумiвши, що iнакше нiчого не вийде, юнак зiзнався, що зустрiчаеться з дочкою однiеi художницi на iм’я Гертруда.

– Он воно що…

Мар’ян змiряв його поглядом, а потiм без жодного переходу забурмотiв:

– Пару рокiв тому Спартак товаришував з якоюсь дiвчинкою. Гертрудою ii звали чи не Гертрудою – але iм’я було якесь дивакувате, справдi… Що там у них сталося, про те не знаю. Якась бiда, це точно… Одне безсумнiвно, тепер ця дiвчина е калiкою… Розумiеш? І Спартак вважае, що ота бiда сталася з його провини.

Бiльшого з Мар’яна витягнути не вдалося. Тодi Валерка вирiшив спитати у самоi Гертруди, чи знае вона хлопця на iм’я Спартак…

– Звiсно знаю, – вiдповiла вона одразу, при цьому навiть бровою не поворухнувши. – То ви в одному класi навчаетесь?

– Так. А що там мiж вами сталося, можеш нарештi пояснити?

– Можу, – таким самим незворушним тоном мовила дiвчина.