Іван Драч

Пiсля 1956 року, коли на XX з'iздi КПРС Хрущов наважився розвiнчати частину мiфiв кривавого радянського минулого, Іван «…по-справжньому вiрив у вiйну чесних ленiнцiв iз лютими ворогами сталiнцями. Хоча, якщо бути чесним, то i цим особливо не переймався. Бiльше метафорами та образними системами». Демобiлiзуеться з квитком кандидата в члени Комунiстичноi партii. Повноправним комунiстом можна було стати тiльки пiсля рiчного випробувального строку. «…Та двадцятилiтня людина, хоча в двадцять рокiв вона розумiла не все. Але вже в 25 дивився серйозно на бiлий свiт i намагався взяти з нього як можна бiльше та фундаментальнiше.

Потiм, на жаль, також все це зламалось».

Вересень 58-го року зустрiчае у вже знайомому Киiвському унiверситетi. Першокурсник фiлологiчного факультету одразу вирiзнився з-помiж однокурсникiв. У пригодi стали життевий досвiд, ерудицiя, телiжинська вдача. Очолив лiтературну студiю iменi Василя Чумака «Сiч». Унiверситетськi перестрахувальники примусили студентiв перейменувати: iменi Максима Рильського.

У теплу пору року ходив на заняття в галiфе. У холодну – вдягав шинель. Ця форма було точнiсiнько така, як у червоноармiйцiв 41–45 рокiв.

Академiк Олександр Бiлецький прочитав лекцiю про поему Шевченка «Великий льох» i на завершення здивувався: «А чом ви не запросили до себе Тичину?» Лiтстудiець зателефонував Лiдii Петрiвнi, дружинi Тичини, i попросив, захлинаючись вiд хвилювання, про зустрiч. Прийшов на вулицю Репiна, 5 (Терещенкiвська), зiйшов на другий поверх i закляк бiля двометрових заввишки дверей: «…готовий провалитись крiзь землю, переповнений водночас такою гострою, такою оголеною до крайньоi межi силою любовi, що в нiй ховаються i зухвалiсть каверзних питань, i розумiння, i бажання захисту баззахисностi його… Стою знаком питання пiд дверима князя поетiв, як його називали в далекi двадцатi, а нинi – Голови Верховноi Ради УРСР, i зводжу свою студентську руку, щоб несмiло постукати.

Стукайте – i вiдчиниться!.. Це не я стукаю – це серце гупае, це грiм у небi, а на землi «перламутровий плач» бiлого граду з дощем… Вiтер з Украiни…»

З'ясувалося, що Павло Григорович уже чекав по той бiк, у передпокоi.

Нарештi неофiт насмiлився натиснути кнопку дзвiнка. Тичина зустрiв усмiшкою: «І скiльки вас ще чекати?». Павло Тичина «…був делiкатний i турботливий. Мiг зателефонувати i поцiкавитися: "А вам там не дме?"».

Початок другого курсу восени 59-го виявився першим серйозним випробуванням волi. На дуелi проти КДБ не кожний вистоiть.