Облога Буші

Двадцять тисяч щонайкращого польського вiйська пiд гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоiть за пiвмилi; пан Яскульський – ‘ i пройда, i зух – вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башiв у султана та й приволiк сюди татарву – на грабежi наших дiбр, на гвалти й знущання над нашими сестрами i жiнками i святiй нашiй грецькiй вiрi на поглум, пригнав сорок тисяч невiрних поганцiв, i всi отi ворожi потуги накерував воевода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину – орлине Чарнецьких гнiздо.

– Так, так, – пiдмiцнив сивобородий дiдусь, – учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сiсти знову в цьому гнiздi i розносити по околицях на хрещений люд жах.

– Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчi зграi, розлiзлись загони татарськi, – додав хорунжий.

– Знати, наважились вони, – вiв далi сотник, – або перерiзати нас усiх до единого, або забрати, як бидло, живцем: нас – пiд червону таволгу, на неволю i каторгу до галер, а жiнок, i дочок, i сестер – на всесвiтнiй глум, на поругу… i се моя перша рiч.

– Не дамося собакам живцем! – покрикнула громада. – Хiба через наш труп переступлять поганцi!

– Не вiддавайте, братцi, дешево псам i козачого бiлого тiла, а вiзьмiть з наших напасникiв добру цiну, – прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.

– Дорого, дiду, заплатять! – зухвально покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:

– Добрий козак.

– Слухайте ж, панове, мою другу рiч, – знову почав сотник, i тиша запанувала.

 – Чотири днi тому вiд славного iашого полковника Богуна – продовж йому, господи, вiк – здiбрав я наказа, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали iх тут в iпермицерii наскiльки мога, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаемо ми затримати злочинцiв?

– А що ж, пане сотнику? – спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за едине вухо зухвало.

 – А скiльки приходиться на козака тiеi поганi?

– Та голiв двiстi на християнську душу… – вiдповiв сотник.

– Гм! Не дуже багато! – зареготавсь оселедець. – Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньоi доби таку купу; ну, а щоб iм подолати одну душу козачу, то тра часу днiв зо три або й чотири – не менше… чи так, братцi?

– Так, так! – вiдiзвались деякi весело.