Облога Буші

Орися замислено дивиться на лик, безмiро ласкавий, осяяний свiтлом з лампади; iй мрiеться далеке небо безхмаре, бiлi, розпеченi палом мури, слiпуче сонячне сяйво i ревуча юрба, розсатанiлi обличчя, пiднятi з камiннями руки на глашатая правди й любовi, i на устах у мученя на сконаннi лагiдна та прихильна ухмiлка.

«Так, постраждати за вiру, за правду, за своiх друзiв-братiв, – дума вона, – непомiрна утiха! Тут, на землi, усе зрадливе й брехливе; усi присягання людськi – порожнi слова, поглум над знудженим серцем… Там тiльки i спокiй, i щастя – у сяяннi довiчного неба».

Вона придивляеться пильнiше до образа й бачить, немов очi живi у святого i зорять iй у душу; але тi очi знайомi, ii серце з ними зжилося, iх промiнь тiльки й грiв ii душу самотню… Та це ж не святого стражденника очi, а очi ii коханка i друга, властителя радiсних мрiй, очi вродливого юнака Антона Корецького. Де вiн тепер? Нi слуху, нi вiсточки. Чи його почоломкала куля ворожа, чи вiн зрадив ii, безталанну, i забув своi присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав i життя ii с тямок…

«Що це я? – кинулась раптом Орися.

 – У таку хвилину i де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Вiдступися, нечистий!» І вона почала ревно молитись.

А це далеко десь раптом пострiл розлiгся, i луна покотила його по байраках та горах. Усi здригнулися i переглянулись значно; а клир тихо спiвав: «Слава в вишнiх богу i на землi мир, в чоловiцiх благоволенiе!»

Скiнчилась вiдправа; отець Василь вийшов у царськi врата в епiтрахилi, з кипарисовим, у срiбрянiй оправi хрестом i тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молiльникiв:

– Братiе i друзi моi, хреста цього оборонцi, на нем же розп’яхся за грiхи нашi син чоловiчеський, мужайтеся духом, iбо наступае година нужденна, i возлюбивий пас страстотерпець покликав вас стати твердо i купно до останнього подиху за хрест цей i за матiр Украiну.

Ворог цiлими хмарищами оточив наше убiжище, що донинi крилося богом, i вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому брат покликав до помочi бузувiра, аби в спiлцi з ним повалить пiд ноги нечистi святиню… Не даймо ж ми на знущання нi хреста, нi жiнок, нi сестер, нi дiтей, а ляжмо кiстками за нашу правду i за нашу вiру!

– Ляжемо, панотче, голови положимо! – перенiсся вiдклик по церквi й розлiгся на цвинтарi.