Облога Буші

Саме мiсто Буша, – цебто торговий майдан, – з одного боку тулилось до стрiмчастоi скелi, а зокола було обмежоване високим земляним валом i добрим дубовим гостроколом. За мiстом уже посувавсь пригород аж до узбiччя; з двох бокiв його огортало провалля, з третього – вали, а з четвертого – великий ставок, який набравсь з рiчки Бушки i тримавсь кам’яною загатою. Отой замок «Орлине гнiздо» з мiстечком Бушею, з цiлим ключем окружних сiл i маеткiв належав до роду Чарнецьких; вiдтiля вони налiтали на ратаiв украiнських, на сусiднiх панкiв i шарпали в своiх пазурах неслухняних схизматiв.

Вiд самого початку пожежi, що на Запорожжi з залетiлоi з Суботова iскри спалахнула i покотилася широкими вогняними хвилями аж до староi Польщi, Чарнецькi зняли крила i до Варшави полинули, а гнiздо свое лишили на безбаш; його незабаром, пiсля сiчi пiд Корсунем та Жовтими Водами, захопили левенцi, батави з Днiстровського полку, з сотником Завiстним на чолi, i озброiли добре як вартову надднiстрянську стражницю.

Посерединi замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями i окружним пiддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потiм знов козаками на благочесний храм пересвячена; його вiдсвятив на iм’я Покрови Пресвятоi Богородицi отець Василь, якого з мiстечка Бара вивiз сотник, пан Завiстний.

Стояв хмурий, глибокоi осенi, вечiр. Дрiбен дощ, мов крiзь сито, мрячив i сизими хвилями славсь по долинi, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вiтер на мить розривав туманисту заслону, яскрiла з одного боку в глибокiй долинi Днiстрова стяга, а з другого, навпаки, по широких згорищах i площинах чорнiли якiсь плями непевнi.

Кругом церкви, на цвинтарi, стояли ватагами козаки. Голови iм усiм були непокритi, i буйний бавився вiльно чупринами. Широкi спини огрядного та дужого люду покритi були розмаiтою пiстрявою одiжжю: тут вбачалася i руда та порвана свитка, i бiлий, виложений шнуром кобеняк, i кармазиновий запорозький жупан, i короткий кожушок i замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, i саетова рожева, з панянських цукрових плечок, накритка.

В суворiм поглядi похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всi були скам’янiлi й похмурi, тiльки-но дiти з палкими, цiкавими оченятами не могли встояти на мiсцi, а нишпорили крадькома то мiж юрбою по цвинтарi, то по дзвiницi.

Із широко розчинених церковних дверей тихий спiв лине:

«Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, помилуй нас!»

Церква свiтлом сяе.