Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Прийшло повiдомлення вiд тата, що вiн чекае звiльнення. Ми також з нетерпiнням чекали його повернення. Ми все ще бiдували, до школи ходили босонiж. Влiтку я пiдробляв на жнивах, помiчником комбайнера. Пiзнiше я влаштувався на роботу в МТС вагарем на час жнив, за що заробив 60 рублiв. Ще до початку навчального року я поiхав до Львова i на заробленi грошi купив собi шинель учня фабрично-заводського навчання за 25 руб., чорний костюм за 24 руб. i, звичайно, чорну шапку за 3 руб. Це була перша моя одiж, придбана за власнi грошi.

Мама була задоволена моею покупкою, а для повного щастя ще купила менi парусиновi туфлi за 3,50 руб. Це були полотнянi туфлi, носочки i задники iз замiнника, а пiдошва з пористоi гуми. Павло ходив в черевиках на дерев’янiй пiдошвi. В такому взуттi було надзвичайно трудно ходити, але люди ходили. Іншого виходу просто не було, злиднi робили свою справу. Найбiльше нам помагав вижити в цiй скрутi мамин брат Микола. Вiн був у стрибках i, використовуючи свое становище, помагав i сiном для корови, i паливом для хати, i харчами. А ще, бувало, я приходив до колгоспноi комори, де комiрником був Буяр Петро, i коли нiкого не було, вiн насипав менi в мiшок до 10 кг пшеницi, i я так, щоб нiхто не бачив, нiс додому, мама змолола на жорнах, i ми мали трохи чим перебити злиднi. Пiсля закiнчення школи, з допомогою братови, яка на той час вже проживала i працювала в селi Твiржа, менi райвно дало роботу вчителя фiзкультури в сусiдньому селi Дидятичi, це було в вереснi, а вже в листопадi повернувся з армii вчитель цiеi школи, i я змушений був звiльнити йому мiсце. Менi запропонували роботу в iншому селi, але це було далеко вiд дому, i я з цiеi причини вiдмовився. Це був 1954 рiк. Скоро нам знову довелось шукати нове помешкання, тому що iз заслання повернулася жiнка з дитиною, в хатi якоi ми проживали. Надзвичайно гостро стало питання, куди iти жити. І що ви думаете, всi родичi раптом вiдвернулися вiд нас, родини не стало. Кожен розповiдав про свою бiду i проблеми i не хотiв розумiти чужу бiду. Пiсля того, як наша родина нам вiдмовила, нас прихистила родина Каламуняка Михайла. Пам’ятаю, як мама плакала вiд образи, вiд безпорадностi i страшно не хотiла йти жити до чужих людей. Це був встид не нам, а близьким i дальшим родичам, яких в селi було немало. А незадовго ми перейшли на вiльну хату колишнього нашого сусiда Колодiя Павла (в народi Гоць), який в цей час виiхав з сiм’ею на проживання до Рудок. В цiй хатi ми прожили до переiзду до Львова.