Римські цифри

Вiн мрiяв стати лiкарем ще з тих пiр, коли не вимагали замальовувати портрети у пiдручниках. Спочатку просто мрiяв, а потiм – знав, як того досягнути. Вони гралися з Грицьком у Ворошилова, форсували Луганку. Стомлювався так, як, мабуть, не стомлювався ворошилiвський скакун пiсля кровопролитного бою, – i мрiяв усе про те ж самiсiньке. Сусiди i батьки про його мрii не вiдали, бо, якщо б i дiзналися, сказали б, мовляв, дай Боже нашому телятi вовка з’iсти.

Вiн, усе ще пiдлiтком, тягав на спинi непiдйомнi лантухи з борошном, зiгнувшись у всi можливi погибелi, нiс – та що там нiс, – пер iх на хлiбопекарню, що була за 10 кiлометрiв вiд млина.

А довкола горлали брудно-чорнi ворони, каркали, не замислюючись про вiйну, що зметала усе зi свого шляху десь уже не надто й далеко вiд Аркуля, перед самiсiнькою Волгою. Каркали, накликаючи новi бiди усiй краiнi i йому заодно, передрiкаючи, що вже ким-ким, а лiкарем Самуiловi точно не бути. Можливо, комусь iншому, та й насправдi – кому завгодно iншому, але не Самуiловi.

Ну, то й що, накаркали? Пiсля вiйни вiн вчився в ФЗУ на слюсаря, жив у гуртожитку. Раз на тиждень навiдував батькiв – iздив до них трамваем на iнший кiнець безкрайого Харкова. Дивився у вiкно напiвпорожньоi чи переповненоi «п’ятiрки» на заснiженi чи вкритi яблуневими пелюстками, чи знемагаючi вiд спеки, чи засипанi жовтим падолистом Басейну, Чернишевську, Пушкiнську, проспект Сталiна, Балашiвку.

Йдучи вiд «п’ятiрки» на Доброхотова та назад, – думав, думав, думав, що все одно буде лiкарем, як би не здорово було би бути слюсарем та ще й четвертого розряду.

Сказав собi – буду, значить все одно буду. Та й хiба лише собi сказав?

Не добрав одного балу через якусь там незрозумiло й кому потрiбну хiмiю, пiвроку провчився вiльним слухачем. Звичайно, якби не Михайло Петрович Драгончук, проректор медiнституту, його б навiть вiльним слухачем до навчання не допустили б. З iншого ж боку, якби Самуiл сам не старався, то i допускати було б нiкого, або допуск той не мав би нiякого сенсу.

Ночами тодi спав на столi викладачiв, вiддавлюючи боки, що загострилися пiд час вiйни («прохудилися» – казала Клара). Мився крижаною водою в туалетi рано-вранцi, поки не прийшли не те, що студенти i викладачi, але й прибиральницi.

Через пiвроку, коли якогось-то «маминого синка» чи «мамину доню» – це таким-от передбачалося лiкувати людей?! – вiдчислили за «хвости», його перевели у нормальнi студенти.

І ось тепер вiн – лiкар.