Без ніг на Еверест

Пiтч: дiлянка скелi, снiгу або льоду мiж двома страхувальними пунктами, яка в iдеалi дорiвнюе довжинi мотузки.

Страховка: будь-який елемент спорядження, який крiпиться до камiння чи льоду для того, щоб прив’язати альпiнiстiв або мотузки до страхувальних пунктiв. Найпоширенiшим спорядженням для страховки е капроновi стропи, снiговi гаки, скельнi гаки, закладки, ексцентрики та льодоруби.

Досягти пiку, або вершини: закiнчити сходження, не обов’язково на вершинi гори.

Виконувати траверс: рухатися по схилах гори, а не навпростець угору.

Татова смерть стала для мене ще тяжчою, нiж це взагалi було можливо, бо наступного дня пiсля того, як вiн помер, я мав на три днi летiти у справах до Гамiльтона. Це було важливо, адже дозволило б менi вирушити на Чо-Ойю i не завдати серйозних збиткiв сiмейному бюджету. Тодi, наприкiнцi тижня, я повернувся на похорон. У наступнi тижнi я був повнiстю зайнятий пiдготовкою до подорожi.

Метушня перед поiздкою – це завжди найгiрший час для кожного, тож до середини серпня Анна й дiти були в режимi «забирайся вже звiдси, Марку».

Цього разу все було, мабуть, ще гiрше, нiж зазвичай, адже я не тiльки намагався заробити достатньо грошей, щоб родина мала, на що жити, але й старався зрушити з мiсця свою iдею про створення бренду спортивного харчування, «PeakFuel». Коли наближаеться вiд’iзд, я завжди стаю розгубленим i надто чутливим, а це погана комбiнацiя для тих, хто поруч, можу вас запевнити.

Нарештi настало 23 серпня, тож уся ця метушня скоро завершиться, принаймнi для мене. Як i зазвичай, менi складно прощатися з Анною та родиною, особливо коли газети б’ються за те, щоб почути вiд мене якусь фразу для цитування (вони таки дiстали одну непогану вiд Анни: щось про те, що краще, коли я пiдiймаюся в гори, а не захаращую дiм!). Пiсля того, як ми покружляли мiж Ханмером i Крайстчерчем, залагоджуючи останнi справи, та остаточно зi всiма попрощалися, я врештi вилетiв iз Крайстчерча до Окленда, збираючись далi вирушити до Бангкока Тайськими авiалiнiями.

Щоб упоратись з усiм зайвим багажем, який потрiбен для того, щоб пiднятися на гiмалайську вершину, i розумiючи, що наступнi шiсть тижнiв спатиметься менi несолодко, я доплатив за те, щоб летiти бiзнес-класом. Я очiкував на розкiш, та саме цього я й не отримав: лiтак виявився старим MD-11. Боже, я й не думав, що такi старi лiтаки ще лiтають.