Григорій Квітка-Основ'яненко

Але що воно було насправдi, залишаеться таемницею…

Квiтчин бiограф Григорiй Данилевський писав, що враження вiд життя в Куряжi, на лонi розкiшноi природи, «у самотинi та молитвi, надовго закарбувались у душi Основ'яненка й повсякчас вiдлунювали в його найкращих творах. До них належить переважна бiльшiсть елегiйних Основ'яненкових повiстей, чиi добрi, свiжi, повнi любовi посполитi героi та героiнi зiгрiтi цiею щирою простою набожнiстю; саме такими е його славетнi повiстi „Маруся“, „Божi дiти“, „Сердешна Оксана“ й „Ганнуся“».

Той-таки Данилевський стверджував, нiбито в першi роки пiсля свого повернення з Куряжа Квiтка все ще нагадував ченця-самiтника: ходив по Основi з церковними ключами, а на празники дзвонив до обiднi. Справа в тому, що вже невдовзi пiсля повернення Квiтки з Куряжа прихожани церкви Рiздва св. Іоанна Предтечi, яку побудував батько нашого письменника, обрали його церковним старостою. Мабуть, ця посада була йому до душi, бо на нiй вiн перебував чотири трирiчнi термiни поспiль. Вiн приходив на службу щонедiлi та на кожен празник, спiвав на криласi. За цей час Квiтка-Основ'яненко зiбрав для своеi церкви ЗО 315 карбованцiв асигнацiями. Варто сказати, що його праця на користь храму не пройшла повз увагу церковного начальства. Ще 25 червня 1813 р. Христофор Сулима нагородив Квiтку похвальною грамотою, а в 1821 р., за поданням епископа Павла Саббатовського, вiн був нагороджений золотою медаллю – на ту пору доволi рiдкiсна вiдзнака. Зрештою, це був тiльки один бiк тодiшнього Квiтчиного життя. Тим часом наш письменник сприймав свiт у всiх його барвах, начебто якусь яскраву театральну виставу, де варто було спробувати себе в рiзноманiтних амплуа. «Театр перемiняеться…» – певно, щоразу приказував вiн, беручись за якусь iншу справу. Здавалося, його енергii вистачае на все, а фантазiя не знае меж. Зокрема, уже через кiлька мiсяцiв пiсля того, як вiн повернувся з Курязького монастиря, 27 грудня 1806 р., дворянство Харкiвського повiту обрало його провiантським комiсаром у «мiлiцii». Так називалось народне ополчення, скликане в ходi пiдготовки до вiйни 1806—1807 pp. мiж Четвертою коалiцiею европейських держав (Велика Британiя, Пруссiя, Саксонiя, Росiя та Швецiя), з одного боку, i наполеонiвською Францiею – з другого. «Ось тут-то я, – писав Квiтка Владимирову 14 листопада 1808 p., – знову вийшов на театр i грав немаловажну роль – роль управителя канцелярii повiтового начальника, а потiм бригадного. Усе кланялось, усе рекомендувалось, усе поважало.