Григорій Квітка-Основ'яненко

Квiтка числиться вахмiстром лейб-гвардiйського кiнного полку. Всього через три тижнi, власне кажучи, 1 сiчня 1794 p., вiн стае капiтаном. Потiм «за слабкiстю здоров'я» переходить на цивiльну службу й два роки перебувае «не при справах» у харкiвському департаментi герольдii. 13 жовтня 1796 р. Григорiй Квiтка знов повертаеться до вiйська, ставши ротмiстром Сiверського карабiнерського полку, пiсля цього указом iмператора Павла І вiд 5 сiчня 1797 р. був переведений до Харкiвського кiрасирського полку, а 27 сiчня цього ж таки року назавжди залишае вiйськову службу.

Зрештою, усi цi перипетii були чистою формальнiстю – насправдi юнак нiде не служив, а тiльки числився на службi в рiзних офiцiйних паперах. На ту пору йому вже виповнилося дев'ятнадцять рокiв. І ось тодi вiн, здаеться, вперше виказав серйозний намiр вiдiйти вiд мирськоi суети й прийняти чернечий постриг. Мабуть, до такого кроку Квiтку-Основ'яненка спонукали i сiмейнi традицii, i релiгiйне виховання, i його власна глибока набожнiсть. Певну роль могла вiдiграти тут i моральна наука Григорiя Сковороди, цього справжнього «ченця в миру», з яким Квiтка не раз бачився в батькiвському домi на Основi. Кажуть, що сам письменник перегодом полюбляв розповiдати про свое знайомство з мандрiвним фiлософом, а бувши в доброму гуморi, дотепно iмпровiзував у сатиричному ключi його славнозвiсну псальму «Всякому городу нрав i права». Утiм батьки були проти, мотивуючи свою незгоду на постриг сина тим, що вiн iще надто юний задля того, щоб приймати таке вiдповiдальне рiшення. Подейкують, що Федiр Іванович не тiльки не дав на постриг свого благословення, але навiть заборонив синовi ходити на його могилу, якщо вiн усупереч його волi таки стане ченцем. Так чи нi, молодий чоловiк залишився жити на Основi. У цьому його життi був i основ'янський аматорський театр, i веселi розваги з товаришами, i приемне спiлкування з жiноцтвом. Здаеться, одне-едине, до чого прагнув у цей час наш письменник, – жити вiльно й спокiйно. Принаймнi саме цим вiн пояснював свое небажання одружуватись. 7 грудня 1803 р. в листi до старого приятеля Андрiя Владимирова Квiтка писав: «Хто знае нас, той дивуеться, що я ще й досi не одружений. Вiдчуваю, що мати гарну дружину – велика втiха в цьому життi, але це не моя справа!.. Я бачу, як багато тих, хто каеться пiсля одруження, але ж, гадаю, не може бути в природi того, щоб розумний чоловiк каявся…». І трохи далi: «Жiнок люблю як людей, а не як жiнок. І, здаеться, цим iх не ображаю.