Панас Мирний

Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловiковi, котрий от, примiром, як я, оснастив, осмолив свiй корабель i хоче спускати на море, я б йому спершу всього заспiвав би слова колядки: «Ой не iдь, синку, поперед вiйська, / Не зоставайся позаду вiйська, / Держись вiйська середнього…» Золота середина! Золота середина – перше усього!» Слова з пiснi «У недiлю рано всiм загадано…» не лише стають тут утiленням iдеi «золотоi мiрноти», а й вiддзеркалюють «еволюцiонiзм» як принцип життя i окремоi людини, i всього суспiльства.

Це – повна пiдлеглiсть людини обставинам, законам життя, його «розумовi», яка робить ii невразливою. І навпаки, пiдлеглiсть iдеальним поривам, «дурному серцю» – запорука життевих поразок i катастроф. А на практицi «золота мiрнота» часто означала те, що передають украiнськi приказки: «Покiрне телятко двi матки ссе» або «Тихше iдь, дальше будеш». В оповiданнi «П'яниця» батько, дуже схожий на Якова Григоровича Рудченка, виряджаючи сина на службу, каже: «Знай, сину… покiрне телятко двi матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору… Такi завжди тратять свое. Тихше, кажуть, iди, далi будеш. Так i тута». Можливо, для Панаса Рудченка, який перегодом зробить блискучу кар'еру й зумiе добре ладнати з будь-яким начальством, така життева мораль чимало важила, але для письменника Панаса Мирного вона була неприйнятна. Тi героi Мирного, що iх можна трактувати як його alter ego[2 - Друге я (лат.).], i своiми роздумами, i своiми вчинками заперечують ii. Вони – бунтарi. Сергiй Єфремов мав усi пiдстави стверджувати, що Мирний найбiльше дорожив «правом на бунт, можливiстю стати проти свого «державця»… Сили були занадто нерiвнi – вiн це знав, кiнець бунту наперед визначено, загибiль забезпечено, – але спокушала принадно вже сама можливiсть сказати в вiчi авторитетовi, чого вiн вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своему i незалежно впорядкувати свое життя». Про це красномовно свiдчить i поезiя Мирного, i роман «Хiба ревуть воли…», i драма «Лимерiвна» та, мабуть, найбiльше – мiстерiя «Спокуса», де письменник пробуе трактувати бунт як прояв людськоi екзистенцii. Можна сказати, що в апокрифiчному сюжетi про грiхопадiння Мирний розробляе ту саму проблематику, що знайде перегодом свiй класичний вираз в «абсурднiй людинi» Альбера Камю, найвиразнiше втiленiй французьким екзистенцiалiстом у сюжетi старогрецького мiфа про Сiзiфа.

Малий Панас вiдзначався тихою, миролюбною i замкнутою вдачею.