Павло Тичина

Це ж РОДИННА САДИБА, тут ходили тато й мама, тут й вони росли… Кiлька рокiв були дуже важкими, бо все зароблене по копiйцi дiти складали, щоб вiддати материнi борги. Але ця хата, в якiй народився поет, не збереглася. Їi, як i все село, спалили солдати нацистськоi Нiмеччини 28 грудня 1942 року. У цю нiч гiтлерiвцi спалили i розстрiляли 840 пiскiвчан, серед них i племiнницю Павла Григоровича Ольгу з двома дiтьми. Це була помста фашистiв за вбитого в лiсi офiцера. Мiсцевi партизани вкрали його мотоцикл. Тодi нiмцi вiд мiсця вбивства вiдрахували вiдстань до найближчого села.

Вийшло так, що це були Пiски. Попередили селян, щоб мотоцикл поставили пiд церкву. Партизани не призналися, що це iхнiх рук справа. На ранок села не стало…

…Вiд матусi дiтям дiставалися дивнi слова: «перегулюеться небо», «окалавуритись», «обговтатись», «переминджигуеться». дiтвора смiшила маму: «А йдiть, мамо, а то самовар перегулюеться, треба окалавуритись чашками, щоб вода не переминджигувалась».

І вже по матусинiй смертi засяе ii душа в ii ж таки словi енгармонiйнiм:

День бiжить,

дзвенить-смiеться,

Перегулюеться! —

запише молодий поет Павло Тичина у своiй збiрцi «Сонячнi кларнети».

Роздiл четвертий. Дитинство Спiвця яблуневоцвiтностi

У мальовничому куточку лiсостеповоi Украiни, в Новобасан-ському районi, недалеко вiд Чернiгова, розкинулось село Пiски, яке оповите з пiвдня чарiвними лiсами та заквiтчаними луками з синьоокими озерами, а з пiвночi розлогими степами.

Село Пiски засноване в серединi XVII ст. в перiод Нацiонально-визвольноi вiйни 1648— 1657 рокiв на територii Басанськоi сотнi Переяславського полку.

Пiски! Яка проста й звична назва, але яка особлива, важка, трудом i горем освячена доля! Це ж скiльки треба було людинi докласти рук, щоб на цих бiдних пiщаних пригорбах забуяло життя, щоб пустило свiй корiнь у глибiнь землi, де схованi ii скарби! Пiски… А звiдки вони тут? Геологи твердять, що тут, де нинi розкинулося село, колись давним-давно знайшов свiй кiнець один iз останнiх льодовикiв, що сунув iз пiвночi.

По дорозi зi Скандинавii вiн розгубив своi кам’янi валуни, а сюди докотив лише пiщанi язики й сказав iсторii: бiльше не можу! Води могутнього скандинавського льодовика збiгли у видолинки, котрi згодом перетворилися на своерiднi оази серед пiщаного моря.

Минав час. Родина Маковiя (так каже iсторiя, саме з нього, втiкача з-пiд панського ярма, зачалося село) розросталася.