Іван та Юрій Липи

Мiкрофона в готелi «Брiстоль» не було, власник скупо вибачився, мовляв, ми не очiкували, що тут буде засiдати цiлий парламент.

Головний Отаман злегка, але досить гучно постукав печаткою по столу – дубова дошка видала глухий i масивний звук. Чоловiк за трибуною вiдкрив теку з паперами. Вiн не збирався читати написане, хоч i витратив кiлька вечорiв на той десяток аркушiв. За життя вiн бачив чимало Шевченкових роковин, та цi були особливими. Пiзнiше вiн зрозумiе чому: незважаючи на неволю й скрутнi умови, всi попереднi святкування вiдбувалися на украiнських землях, а «Брiстоль», хоч i був увiнчаний украiнським прапором, знаходився на територii Польщi.

Зала заспокоiлася, всi погляди звернулися в його бiк. Чоловiк у сiрому костюмi потер ланцюжок кишенькового годинника (не золотий, бо пiсля вкраденого румунським офiцером знайшлися кошти лише на залiзний) i розпочав. Стукання машинiстки по клавiшах переносило його слова у вiчнiсть i надавало промовi ритму:

«Панове депутати i нашi шановнi гостi!

Нинi в цьому високому палацi нашого еднання ми святкуемо 60-тi роковини смерти нашого нацiонального генiя Тараса Шевченка, iдеями якого живилося не одно поколiння до нас i буде живитися й пiсля нас.

Я хочу вам розповiсти дуже коротенько з новiтнiх часiв нашоi iсторii, що ii почав наш поет i був там першим дiйсним i великим пророком нацiонального вiдродження.

Для того, щоби була ясна тема, про яку я говоритиму, менi доведеться зробити маленьку мандрiвку в минуле…

Уявiть собi маленького хлопця-крiпака, що кидае свое село, оточення i поле та iде в широкий свiт шукати тих свiтових стовпiв, що пiдпирають небо.

Се родився поет.

З того часу вiн усе життя починае шукати Бога, якому б мусив молитися, якому б мусив служити.

Чи знайшов його поет?

«Шукаю Бога, а знаходжу таке, що цур йому й казать».

Я не буду розповiдати про iдеi нашого поета, а хочу лиш зрозумiти високу i повну величi душу, що над нами витае, над усiма нами пануе…

Спершу хлопчик-крiпак носить воду школярам, далi козачок панський, що набивае люльку пановi, ще далi маляр, який посилаеться в науку до Варшави, звiдти до Петербурга.

Скрiзь вiн уважно придивляеться до того, що робиться в свiтi.

І бачить, i розумiе своею молодою чулою душею, що «кругом неправда i неволя, народ замучений мовчить». Хто ж винен у тiй неправдi? – Пани!

Крiпацтво i панство вiн так змалював, як не змалював нiякий iнший поет у свiтi.

Та вiн на цьому не зупиняеться. Вiн iде далi.