Князь-варвар

Добромир кивнув головою i повернувся до ватажка дружинних воiнiв, який, примруживши повiки i важко дихаючи пiсля завзятоi сiчi, стояв поряд бiля пораненого брата.

– Мечиславе, когортний ти мiй командире, прошу тебе допомогти, разом зi своiми воiнами доправити твого пораненого брата Святовида додому. Там найкращi знахарi нададуть йому допомогу, – звернувся, як i годиться, Добромир до свого старшого сина, хоч було зрозумiло, що той не вiдкаже батьковому проханню i сам все зробить, щоб порятувати брата.

Мечислав не встиг вiдповiсти батьковi, тому що, лежачи на сирiй землi, Святовид прийшов до тями i застогнав.

– Боги, навiщо ви так зi мною? – не соромлячись i вже не приховуючи своiх душевних переживань, схлипнувши, сутужно похитавши головою, дивлячись не у небо, а у землю, запитав Добромир. – Що я скажу його матерi?

Саме у цю мить Святовид розплющив очi i, важко вдихнувши, щось спробував промовити. Але набряклi губи не слухалися. У кутиках рота запеклася кров. Добромир i Мечислав нагнулися, щоб почути, що поранений намагаеться iм сказати, але марно.

– Сину, не напружуйся, не втрачай життевi сили, – благально простогнав Добромир, – зараз ми тебе вiдвеземо додому, там ти швидко пiднiмешся на ноги.

Святовид важко видихнув i спробував заперечливо похитати головою, але йому забракло сил i вiн лише зачервонiлими зiницями очей спробував дати зрозумiти, що його душа бажае чогось iншого.

– Сину, ти не хочеш додому? – запитав батько, зрозумiвши, що син йому намагаеться заперечити.

– Я, здаеться, здогадуюся, куди його душа намагаеться у цю мить полинути, – промовив Мечислав, хитнувши головою.

– Куди? – обернувшись до свого старшого сина, запитав боярин.

– У Ольжичi. До Чаруни.

Пiсля цих слiв очi Святовида загорiлися болючою радiстю. Вiн ледь помiтно кивнув головою, вдячно дивлячись на брата.

– Якщо менi судилося жити, то мене може пiдняти на ноги лише Чаруна, – з останнiх сил, ледь чутно прошепотiв поранений волхв, – якщо менi судилося пiти у свiт наших пращурiв, то хочу хоча б один раз глянути на неi i попросити вибачення.

Промовивши останнi слова, Святовид заплющив очi i знову поринув у свiт мороку. А Добромир мить постояв, помiркував, а тодi, розвiвши безпорадно руки, кивнув головою.

Так i вчинили. Дружинна кавалькада роздiлилася на двi частини. Одна, на чолi iз посадником Дзвенимиром i важкопораненими воiнами, попрямувала назад у бiк Переяслава.