Князь-варвар

Їi серце пристрасно колотилося вiд радостi, а душа була переповнена гордiстю за свого любого чоловiка. Перебуваючи у такому емоцiйному станi, хiба могла Ладомира зважати на те, що там десь щось сталося на трактi. Хiба мало чого навколо стаеться кожного дня, що iй до того, коли вона переповнена радiсними вiдчуттями i трепетними передчуттями, якi наповненi манливим очiкуванням прийдешнiх перипетiй.

– Що вони можуть так довго обговорювати, – прошепотiла стурбована очiкуванням жiнка.

Їi помисли понеслися до кiмнати боярина Добромира, де зараз радили раду найкращi мужi Переяслава.

Ладомира намагалася зрозумiти, вiдчути, що там вiдбуваеться, про що ведуть мову мужi славнi. І серед тих мужiв ii Мечислав. Жiнка спробувала усмiхнутися, але усмiшка вийшла дивною, бiльше схожою на гримасу.

Ладомира встала з приготовленого ложа, пройшлася кiмнатою, пiдiйшла до вiкна i зазирнула у непроглядну темiнь ночi. Мiсяць сховався за хмарами, якi нависли над мiстом. Ладомира знову прислухалася, але до ii слуху долетiв поодинокий гавкiт собак, якi несли свою нiчну сторожову службу.

Молода красива жiнка стояла i не знала, що iй слiд вчинити. Думку одягтися i сходити до боярськоi кiмнати, щоб запитати, чи, бува, чого не сталося, Ладомира вiдкинула одразу. Так постоявши кiлька миттевостей бiля вiкна, обiпершись плечем об стiну, вона помислила, а потiм розвернулася, пiдiйшла до ложа i, не знiмаючи сорочки, лягла.

Деякий час лежала Ладомира на своему ложi iз заплющеними очима, випроставши руки вздовж свого тiла.

Вона лежала, вслухаючись у темiнь ночi, щоб вловити будь-який найменший шерех, який мiг долетiти з передпокою. Раптом ii тiло напружилося i нервово сiпнулося. Ладомира усiм своiм еством вiдчула чиюсь присутнiсть у кiмнатi. Вона розплющила очi i зойкнула. Вiд порогу до неi наближалася блiда жiнка у всьому бiлому.

Спочатку Ладомирi здалося, що то покiйна Доброслава, донька старого боярина. Вона вже кiлька разiв приходила до неi увi снi, щоб запитати про залишеного нею маленького сина. Але добре розгледiвши жiнку, яка була бiльше схожа на примару, Ладомира зрозумiла, що вона ii бачить уперше.

Ця обставина ще бiльше схвилювала i стурбувала жiнку.

– Ти хто? – трохи здавленим голосом, не притаманним iй, запитала Ладомира незнайомку, але наче не чула запитання.

– Ти померла з першим стуком твого серця, – почала говорити примарна жiнка замогильним голосом, – коли ти побачила перший промiнь свiтла i свiт почув твiй перший крик – ти тодi уже була мертвою.