Князь-варвар

Хоча раптом, по обiдi п’ятого дня, Добромир заспокоiвся i перестав нервувати. Вiн постiйно отримував звiстки про спокiй у князiвських хоромах, що там не вiдбувалося нiяких надзвичайних подiй. Життя у княжих хоромах було буденним i не вiдзначалося чимось надзвичайним, що могло викликати тривогу. Молодий ватага вже почав вiрити у те, що батьковi хвилювання i пiдозри були марними та даремними. Добромир чекав, що ось вiдкриються дверi гридницi i на порозi постане втомлений, але завзятий Переслав Поклiнний у супроводi Воiмира Шуйця.

Дверi направду по обiдi у гридницю вiдтворилися. На порозi стояв втомлений Воiмир. Вiн був один i у руках тримав батькiв меч. Його кремезна постать у кольчузi мала страхiтливий вигляд. Вiн зняв з голови шолом i поклав його на лавку. Туди ж вiн поклав меч. Обличчя було покрито шаром сiроi пилюки, але все одно в око впадала не притаманна Воiмиру блiдiсть.

Добромир тодi пiднявся iз-за столу i мовчки очiкувально дивився на свого дядька, який повiльно пiдходив до нього.

Молодший Поклiнний i Воiмир зовсiм не були схожi. Єдине, що видавало iхню кровну близькiсть, це очi. Могло здатися, що вони дивляться на цей свiт одними очима. І ось цi два однакових погляди зустрiлися, пересiклися. Серце Добромира частiше забилося, вiн зрозумiв, що дядько прийшов iз поганими новинами.

– Воiмире, слава Богам, ви повернулися. А де Переслав, мiй батько? – якимось здавленим, не притаманним йому, повним сподiвання i в той же час тривоги голосом запитав Добромир.

– Я принiс тобi батькiв меч, тому ти зараз, Добромире, маеш зiбрати докупи всю свою волю, – важким надривним голосом промовив Воiмир, – адже так сталося, що ми не зогледiлися, як на нашу землю пiдступно i неждано завiтали недобрi часи.

– Недобрi часи? Щось сталося з Великим князем? Ти так i не вiдповiв менi, де мiй батька? – Добромир запитально iз наростаючою тривогою запитував, не зводячи свого погляду з дядька.

Добромир добре знав, що означають слова Воiмира, але не хотiв йняти вiри у те, що сталося найстрашнiше, що могло статися.

Але попри все вiн добре знав, якою буде вiдповiдь.

– Вони всi мертвi, – коротко промовив Воiмир.

Добромир донинi пам’ятае той стан, який його переповнив у ту мить, коли вiн почув тих три страшних слова: «Вони всi мертвi». Це була перша страшна i непоправна втрата, до якоi вiн був не готовий. Це пiзнiше вiн буде переносити втрати, затискуючи горе у своему серцi, а тодi все було по-iншому.