Князь-варвар

Трохи заспокоiвшись, вiн спробував витерти з обличчя ту сумiш кровi, пiску i слiз, якi застигли на його щоках, губах i пiдборiддi. Але торкнувшись розбитих губ i носа, вiн знову, вiдчувши рiзкий бiль, зцiпив зуби вiд новоi хвилi ненавистi, яка виростала iз його ества, ширилася ним i поглинала кожну частинку його тiла, щоб вкоренитися там назавжди, щоб не забути нiколи, нi за яких обставин.

І тут Володимир, пiдвiвши погляд, побачив Добриню. «Дядько, ось хто мене захистить», – рятiвна думка промайнула в свiдомостi Володимира.

– Хто посмiв вчинити таке з тобою? – стурбовано запитав Добриня, пригорнувши до себе скривдженого малюка.

– Я iх ненавиджу, – прохрипiв Володимир, приникнувши всiм своiм дитячим тiлом до кремезного Добринi, – i буду ненавидiти до тих пiр, поки вони житимуть. До тих пiр, поки вони не помруть. А коли помруть, то вони проклятi не знайдуть шляху до ворiт Ірiйських…

А ясне сонечко байдуже, незважаючи на перипетii земного життя, мовчки скотилося до горизонту i сховалося за ген он тими пагорбами, щоб сьогоднi бiльше нiкому не свiтити.

Роздiл перший

Земля киiвська. Важке рiшення

…«Далекий вiдгомiн столiть, плином своiм безповоротним, лине понад Землею, проникаючи у свiдомiсть людей, якi живуть на благословенних теренах, i, не затримуючись, розправивши крила, вириваються у майбутне, чекаючи нас там iз нетерпiнням», – мислив я, спостерiгаючи за птахом, який, наче знак Богiв, пролинув попри нас, на iнший берег рiчки.

– Я вже колись жив на цiй Землi, – раптом промовив Данеслав, вiдiрвавши мене вiд моiх роздумiв.

Я, усмiхнувшись, подивився на свого товариша, але, наткнувшись на серйозний i упевнений погляд, мимохiть мовчки кивнув головою. Не тому, що я погоджувався, а тому, що менi також хотiлося бути упевненим у всьому тому, що я бачив i знав.

– Ти також, Інгваре, тодi жив, – ствердно i переконливо хитнув головою Данеслав, дивлячись менi прямо у вiчi.

«Невже це все правда?» – мовчки, дивлячись у вiчi своему товаришевi, запитав я сам себе.

– Поглянь навколо, так було завжди на нашiй рiднiй землi, – Данеслав говорив, i менi здалося, що вiн дивиться попри мене, десь туди, у сиву далечiнь. – Люди орали, сiяли, вирощували, жали, а у часи лихоi бiди кидали рало i брали у руки меч зi щитом, а у серце вiдвагу i звитягу.