Щоденники 1910–1912 рр.

Моi батько-мати i iхнi прибiчники досi були пригнiченi тягарем мого докору, аж посiрiли, та ось вони легенько вiдтручують його вбiк i вже всмiхаються, бо я забрав своi руки, приклав iх собi до чола та й думаю: от коли б я був маленьким мешканцем руiн, що прислухаеться до крику гайвороння, опинившись у тiнi вiд них, спочиваючи в прохолодному мiсячному сяйвi, – хай навiть на початку я трохи й слабував би пiд тягарем своiх чеснот, якi буйно, мов бур’яни, розрослися б у менi, обпаленi сонцем, що зусiбiч свiтило б крiзь руiни на мое плющове лiгво.

Кажуть, i ми схильнi в це вiрити, нiбито чоловiки в хвилину небезпеки не звертають уваги навiть на вродливих чужих жiнок; якщо цi жiнки заважають iм утекти з охопленого вогнем театру, чоловiки вiдкидають iх до стiни, штурхають головою й руками, колiньми й лiктями. Тодi нашi балакучi жiнки змовкають, у iхнiх нестримних теревенях з’являеться дiеслово й крапка, брови втрачають звичний спокiй i зводяться, стегна й клуби, що доти реагували на кожен подих, завмирають, ледве стулений рот вiд страху захоплюе повiтря бiльше, нiж звичайно, а щоки видаються трохи надутими.

– Послухай, – сказав я й легенько штовхнув його колiном (я заговорив так раптово, що з рота менi аж трохи бризнула слина – погана ознака), – не засинай!

– Я не засинаю, – вiдповiв вiн i, розплющуючи очi, похитав головою. – Коли б я заснув, як би я тодi охороняв тебе? А хiба ж я не повинен тебе охороняти? Хiба тодi, перед церквою, ти не для цього вхопився за мене? Та вже ж, то було давненько, знаемо, тiльки не дiставай з кишенi годинника.

– Так, уже дуже пiзно, – промовив я. Потiм не витримав, легенько всмiхнувсь i, щоб приховати усмiшку, пильно задивився в бiк будинку.

– Тобi там i справдi так до вподоби? Отже, кортить нагору, дуже кортить? То так i скажи, я ж тебе не вкушу. Послухай, якщо ти гадаеш, що нагорi тобi буде краще, нiж тут, унизу, то йди собi нагору одразу й не думай про мене.

А ось яка моя думка, думка звичайнiсiнького перехожого: скоро ти спустишся назад, i буде дуже добре, коли тут якось опиниться хтось такий, на кого ти й не глянеш, але хто вiзьме тебе попiдручки, пiдкрiпить у сусiднiй забiгайлiвцi келихом вина, а тодi поведе до себе в кiмнату, де, хоч яка вона вбога, вiд ночi тебе все ж таки вiддiляють кiлька шибок. На цю мою думку ти можеш поки що начхати.