Листи до Мілени. Лист батькові

] попiд стiнами будинкiв, i надибав на Вашого чоловiка: не кращий на вигляд, вiн йшов менi назустрiч, – двое великих фахiвцiв з головного болю, втiм, кожен цiлком на свiй лад. Я уже не пам’ятаю, чи то ми пiшли далi вдвох, чи так i розминулися, зрештою, мабуть, рiзниця не така вже й велика. Але все це минуло i мае залишитися в глибинах минулого. Чи добре у Вас удома?

Зi щирими вiтаннями,

Ваш Кафка

(Мерано, квiтень 1920 р.)

Отже, легенi. Цiлий день я повертав цю думку в головi й так i сяк, нi про що iнше думати не мiг.

Не те щоб хвороба надто мене налякала; напевно – я на це сподiваюсь, i Вашi натяки про це, здаеться, свiдчать, – вона торкнулася Вас лише м’яко, але навiть i серйозне захворювання легенiв (половина Захiдноi Європи зараз мае бiльш-менш ушкодженi легенi), знайоме менi самому ось уже три роки, радше прислужилося менi, нiж зашкодило. Рокiв зо три тому це почалося в мене посеред ночi: з горла пiшла кров. Я встав з лiжка (i це замiсть лежати й далi, як я згодом дiзнався з приписiв), – те, що трапилося, мене схвилювало, як усе нове, але, звичайно, трохи i налякало; я пiдiйшов до вiкна, вистромився назовнi, потiм пройшов до умивальника, походив по кiмнатi, сiв на лiжко – кров цiдилася невпинно. Але при цьому я не те щоб був нещасний – бо перегодом я чомусь ясно раптом усвiдомив, що по трьох, та нi, чотирьох роках нiчниць я вперше – якщо, звичайно, кров зупиниться – зможу заснути. Незабаром усе припинилося (i вiдтодi не поверталося), тож залишок ночi я спав спокiйно. Щоправда, вранцi прийшла покоiвка (я наймав тодi квартиру в Палацi Шенборнiв), добра, мало не самовiддана, але напрочуд дiлова дiвчина, i, побачивши кров, сказала: «Pane doktore, s Vami to dlouho nepotrva». [4 - «Пане докторе, Вам недовго лишилося жити» (чес.).] Втiм, я почувався краще, нiж звичайно, пiшов у контору i лише по обiдi подався до лiкаря. Розповiдати, що було далi, тут уже нi до чого. Що я хотiв сказати: мене налякала не Ваша хвороба (тим бiльше що я, без кiнця перебиваючи сам себе i перебираючи своi спогади, прозираю за всiею Вашою тендiтнiстю майже по-селянськи бадьору, мiцну натуру i доходжу висновку: нi, Ви не хворi, це лише застереження, а не захворювання легенiв), – так от, не це мене налякало, а думка про те, що5 мало б передувати такому зриву. Тут я для початку виключаю iнше, про що Ви пишете: вiтер у кишенях свище, тiльки чай та яблука, щодня з другоi до восьмоi, – все це речi, яких я не розумiю, i вони явно потребують усних роз’яснень.