Листи до Мілени. Лист батькові

Якщо я так не вчинив, то це зайвий доказ моеi правдивостi – моеi слабкостi.

Я залишуся тут ще на два тижнi – головним чином тому, що соромлюсь i боюся повернутися з такими мiзерними результатами лiкування. Будинки i, що найприкрiше, на службi вiд цiеi моеi лiкувальноi вiдпустки очiкують мало не одужання. Болiснi цi питання: «Ну, скiльки ти додав?» (А ти все худнеш i худнеш.) «Не економ на iжi!» (Це натяк на мою скупiсть – а я плачу за пансiон, а iсти не можу.) І iншi схожi жарти.

Є ще багато чого сказати, але тодi лист не скiнчиться взагалi. Так, ось тiльки ще що: якщо до кiнця цих двох тижнiв Ви ще так само твердо, як у п’ятницю, хотiтимете, щоб я приiхав, – я приiду.

Ваш Ф.

(Меран, 3 червня 1920 р.)

Четвер

Бачите, Мiлено: ранок, я лежу в гойдалцi, роздягнений, наполовину на сонцi, наполовину в тiнi, пiсля майже безсонноi ночi; чи мiг я заснути, якщо я, занадто легкий для сну, весь час кружляв над Вами, якщо я справдi, точнiсiнько як Ви пишете, був нажаханий тим, що «пливе до мене в руки», нажаханий в тому розумiннi, в якому були нажаханi, за розповiдями, пророки, що були слабкими дiтьми (вже чи ще, в даному разi байдуже) i раптом почули голос, який iх закликав, i жахнулись, i не хотiли, i упиралися ногами в землю, охопленi страхом, який розривае мозок, – але ж вони i ранiше чули голоси, але тут не могли зрозумiти, чому саме цей голос звучить так жахливо, чи слух iхнiй занадто слабкий, чи голос занадто могутнiй, – i не розумiли також, будучи дiтьми, що голос уже здобув перемогу й окублився в них саме завдяки цьому наперед посланому вiщому страху, ними випробуваному, – хоча саме по собi це ще нiчого не говорить про iхнiй пророцький дар, бо голос чуе багато, а ось чи гiднi вони його, це, якщо дивитися неупереджено, ще питання, i безпеки заради краще вiдразу вiдповiсти на нього суворим i рiшучим «нi», – загалом, ось так я лежав, коли прийшли обидва Ваших листи.

Одна риса, здаеться, у нас спiльна, Мiлено: ми такi боязкi i заляканi, кожен лист вже iнший, майже кожне страшиться переднiшого, а ще бiльше – у вiдповiдь. Ви ж бо за своею природою не такi, це вiдразу видно, а я – можливо, навiть i я своею натурою не такий, але це майже стало натурою i проходить лише в припливi вiдчаю, хiба що ще в гнiвi i – не забути – в страху.