Людиною він був

– Це може статися нескоро, – зiтхнув Меллор, переламуючи навпiл шоколадний батончик. – Зараз менi мають пред’явити нове звинувачення, про яке ви навiть не пiдозрюете.

Себастьян вирiшив не тиснути на нього. Час минав, й у нього лишалося iще кiлька запитань, якi вимагали вiдповiдей, перш нiж вiн мiг би розглянути пропозицiю Меллора.

– Але, зрештою, ви ж виберетеся.

– І коли я це зроблю, то буду очiкувати, що мiй п’ятдесят один вiдсоток акцiй «Меллор тревел» менi повернуть у повному обсязi, також за один фунт.

– Тодi навiщо це «Фартингсу»?

– Ви самi зможете призначити голову правлiння й керувати компанiею. «Фартингс» також зможе отримувати винагороду за обслуговування, одержуючи при цьому двадцять вiдсоткiв рiчного прибутку «Меллор тревел», що, на мою думку, бiльш нiж справедливо, i ви погодитеся з цим. Ви також отримаете додаткове задоволення, коли вдруге приберете Едрiена Слоуна з посади. Все, що я проситиму за це, – отримувати копiю протоколу кожного засiдання правлiння й зустрiчатися з вами раз на квартал.

Сирена пролунала вдруге. П’ять хвилин.

– Я маю подумати, а коли вирiшу, зателефоную вам.

– Ви не зможете менi зателефонувати, пане Клiфтон. В’язнi не мають права приймати вхiднi дзвiнки. Я зателефоную вам у банк наступноi п’ятницi о десятiй ранку, що дасть вам бiльш нiж достатньо часу, аби прийняти рiшення.

Сирена пролунала втрете.

* * *

Джессiка зиркнула на годинник, коли Себастьян зайшов у передпокiй i повiсив плащ на вiшак.

– Ти таки зумiв встигнути вчасно, – промовила вона й неохоче поцiлувала батька в щоку.

Себастьян посмiхнувся:

– Тож де ти хочеш повечеряти, юна ледi?

– У барi Гаррi.

– У Лондонi чи Венецii? – запитав вiн, коли вони заходили до вiтальнi.

– Цього разу в Лондонi.

– Не думаю, що зможу отримати столик за такий короткий термiн.

– Я вже забронювала.

– Звiсно, хто б сумнiвався. Є iще щось, про що я мав би знати? – поцiкавився Себ, наливаючи собi нерозбавленого вiскi.

– Це не те, що ти маеш знати, – шпетила Джессiка, – це те, що ти забув.

– Нi в якому разi.

Немов фокусник, Себастьян витягнув подарунок iз внутрiшньоi кишенi пiджака.

– Це те, що я думаю? – запитала Джессiка й уперше посмiхнулася.

– Звiсно, це те, про що ти натякала упродовж останнiх кiлькох тижнiв.

Джессiка обiйняла батька.

– Дякую, татку, – сказала вона, зриваючи обгортковий папiр i вiдкриваючи маленьке тонке пуделко.