Гріхи батьків

Гаррi подумав, що той, мабуть, приблизно такого ж вiку, як i його дiдусь. Пан Джелкс був одягнений у темно-синiй костюм у смужку, бiлу сорочку та смугасту краватку. Втомлений погляд очей виказував, що цього чоловiка мало що в життi може здивувати.

– Доброго ранку, – привiтався гiсть усмiхнувшись. – Мое iм’я – Сефтон Джелкс. Я працюю у фiрмi «Джелкс, Майерс та Ебернетi», i моi клiенти, пан i панi Бредшоу, попросили мене представляти вас у майбутньому судовому процесi.

Гаррi пiдсунув Джелксовi единий стiлець у своiй камерi, наче давньому приятелевi, що завiтав пiд час навчання в Оксфордi на горнятко чаю.

Вiн сiв на нари i спостерiгав за адвокатом. А той вiдкрив течку, дiстав звiдти жовтий нотатник i поклав на стiл.

Тодi витягнув авторучку з внутрiшньоi кишенi й сказав:

– Можливо, ви почнете з того, щоби назвати свое iм’я? Адже ми обое знаемо, що ви – не лейтенант Бредшоу.

Якщо юрист i був здивований оповiддю Гаррi, то цього не показав. Схиливши голову, вiн старанно занотовував усе сказане, коли Гаррi пояснював, як опинився в буцегарнi.

Гаррi закiнчив свою розповiдь, сподiваючись, що його проблеми, безумовно, незабаром закiнчаться, якщо на його боцi виступить такий досвiдчений юрист. Правда, це було до того, як вiн почув перше запитання Джелкса.

– Ви кажете, що написали своiй матерi листа, коли перебували на «Зiрцi Канзасу», в якому пояснили, чому саме назвалися Томом Бредшоу?

– Усе правильно, сер. Я не хотiв, аби моя мати страждала вiд туги, i водночас менi було потрiбно пояснити, чому прийняв таке радикальне рiшення.

– Авжеж, я можу зрозумiти, чому ви, можливо, вважали, що змiна iменi вирiшить усi вашi нагальнi проблеми, iще не розумiючи, що це може спричинити цiлу низку набагато гiрших, – зазначив Джелкс.

Його наступне запитання здивувало Гаррi ще бiльше.

– Можете пригадати змiст цього листа?

– Ще б пак! Я переписував його стiльки разiв, що можу вiдтворити написане майже дослiвно.

– Тодi дозвольте перевiрити вашу пам’ять, – запропонував Джелкс i без жодного слова вирвав аркуш паперу зi свого жовтого нотатника й передав Гаррi свою авторучку.

Гаррi знадобилося трохи часу, щоби пригадати своi слова, перш нiж узятися вiдтворювати текст:

«Люба матусю!

Я зробив усе, що в моiй змозi, аби переконатися, що ти отримаеш цього листа, перш нiж хто-небудь зможе повiдомити, що я загинув у морi. Як видно з дати цього листа, я не помер, коли «Девонець» потопили 4 вересня.