Козак Байда, або Хортицька Січ

Оскiльки до цього треба було чекати ще цiлу годину, вирiшили допитати полонених татар. Ротмiстр Брага був за тлумача, бiля татар зiбралася чимала купа старших воiнiв. Вишневецький помiтив мiж ними бiлозубого чоловiка, що врятував його. Побачив княжич i сивовусого, що вiртуозно бився на шаблi.

– Хто ти такий? – спитав Петро татарського ватажка.

– Я бек Саадет – родич великого хана Девлет Герая. Моя рiдна сестра – ханська дружина, – гордовито вiдповiв ординець.

Воiни переглянулись, Олекса здивовано докинув:

– Тю! А я думав, у кримського хана в гаремi – лише нашi дiвчата…

– Закрий рота… – Матяш штурхнув кулаком молодика у бiк.

– Саадете, це твоi люди спалили на Волинi Загороддя? – спитав Вишневецький, стиснувши кулаки так, що аж затрiщали суглоби.

– Про Загороддя я нiчого не знаю, – мовив татарин. – Коли я виходив iз Перекопу, за день до нас на лови вийшов чамбул Мергена. Можливо, вiн побував на Волинi…

Претвич при згадцi цього iменi насупив брови. Люди загомонiли. Мерген мав лиху славу кровожерливого людолова, що вбив не один десяток украiнцiв.

Саадет побачив, що люди навкруги перешiптуються, i подумав, що вони обговорюють, у який спосiб його найкраще вбити.

– Не вбивайте мене! Я дуже багатий, за мене заплатять великий викуп! – наголосив родовитий ординець.

– Якщо ти такий багатий – якого бiса поперся на Вкраiну? – обурився Дмитро.

– Та… менi нудно стало, вирiшив трохи розважитись, – крутнув плечима бек.

– Це для тебе розвага? Падлюка!! – вiд гнiву в княжича перехопило подих.

 – Для тебе розвага – палити нашi села? Розвага – вбивати наших дiтей та жiнок? Зараз ти, падло, порозважаешся! – розлючено докинув Вишневецький i вихопив з пiхов шаблю. – Михайле, дай-но менi свою шаблю i розв’яжи руки татарину.

Люди загомонiли. Матяш збагнув, що задумав Дмитро.

– Княже, не треба цього робити… – стурбовано сказав воiн.

Вишневецький пропустив слова Матяша повз вуха. Його очi палали гнiвом, вiн пильно втупився в Саадета. Той встав iз землi, розминаючи звiльненi руки.

Обличчя бека було, мов дерев’яна маска – жодне почуття не читалося на ньому…

– Я, Дмитро Вишневецький, викликаю тебе на герць! Якщо переможеш – отримаеш волю, – промовивши цi слова, князь жбурнув пiд ноги татарина шаблю.

– Треба зупинити цей бiй, – стиха сказав ротмiстр, звертаючись до Претвича.

– Його уже не зупинити… На все воля Божа… – вiдповiв староста.

Чоловiки миттю розiйшлися. Навколо двох бiйцiв утворилося широке коло.