Козак Байда, або Хортицька Січ

– Годi стояти! – заволав княжич. – Кличте воiнiв! Сiдлайте коней – ми вирушаемо туди, негайно!

У замковому дворi зчинилася страшенна метушня; важко загупав на сполох тяжкий дзвiн, сповiщаючи про напад татар. Декотрi подумали, що татари напали на замок, i кричали перестрашено, iржали конi, бряжчала зброя. Дмитро перший скочив на коня i ледве дочекався, щоб назбиралося хоч iз десяток вершникiв.

– Поiхали! Вперед! – гаркнув Вишневецький i пустив коня навскач.

Частина замковоi сторожi рушила за ним, до князя приедналися також Михайло i Олекса.

Тривога за кохану дiвчину розгорялася в душi Дмитра, як вогняна iскра, що потрапила на сухе листя. Вiн безжально шмагав коня нагаем. Княжий кiнь першим увiрвався в село, що вже нагадувало картину з пекла. Почорнiлi вiд вогню хати густо курилися димом, скрiзь валялися порубанi тiла людей, бiля стiн виднiлися мертвi малюки, яким татари порозбивали голови.

– Нi! Роксано!! Вони вбили тебе! – дико заволав Дмитро i зiскочив з коня. Як навiжений, вiн перебiгав вiд садиби до садиби, шукаючи свою милу.

– Це татари… – пiд’iхав Михайло i схилив голову.

– Ми помстимося iм! – ухопився за шаблю Олекса.

Досвiдчений Матяш одразу збагнув, кого шукае молодий князь, i пiдiйшов до Дмитра, коли той надибав тiло коваля з розрубаною головою.

– Роксана гарна?

– Як янгол… – глухо мовив Вишневецький, пiднiмаючи з землi важкий залiзний молот.

– Таких татари нiколи не вбивають. Це для них – найдорожча здобич, – мовив Матяш. – Твоя дiвчина жива, княже.

Дмитро вiдчув, як у душi зажеврiла надiя, i водночас пiднялася хвиля такоi лютi, якоi вiн ще нiколи не вiдчував. Пiднявши над головою молот, мов пiр’iну, Дмитро гепнув ним об велику кам’яну брилу, що стояла обiч хати. Камiнь трiскуче розколовся на кавалки.

– Смерть бусурманам!! Хутко за ними! Швидше! – Дмитро кинув молот у кущi, вiн полетiв, як гарматне ядро.

– Пане, уже стемнiло… Нам треба повертатися до замку… – Грицько не договорив, зустрiвшись поглядом iз князем.

* * *

Роксана здригнулася вiд холодноi води, що хлюпнула iй на обличчя. Поволi розплющуючи очi, дiвчина зойкнула: перед нею шкiрилась iклами вовча голова, замiсть очей – чорнi провалля… У вiдповiдь почулося хихотiння.

– Не бiйся, гяурочко… Вiн тебе не вкусить, – промовив Мерген, нахилившись до Роксани, i поклав долоню на вовчу голову, що прикрашала його лiве плече.