Людвисар. Ігри вельмож

Це додало духу нападникам, i вони знову посунули вперед.

– Попереджаю, повiдрубую вам носи i вуха, – попередив перехожий.

– Уперед, йолопи! – скомандував розпластаний заводiй.

Негiдники боягузливо ступили ще кiлька крокiв.

– Дурнi, – свиснув глузливо перехожий, – у мене ж нiчогiсiнько нема…

На доказ вiн вiдгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому – пiхви вiд шаблi.

– У нього ж ще е кишенi! – завив жебрак з вiдчаю. Тим часом на ратушi пробило двi чвертi по пiвночi.

– Ого! – вигукнув перехожий! – Даруйте, панове, роз-ступiться!

З цими словами вiн змахнув шаблею, i в одну мить почулися зойки, трiск палиць i чийсь передсмертний крик.

За хвилину перехожий, переступивши через кiлька трупiв, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину i ратушу, вiн наблизився до будинку, звiдки потоком лилося свiтло, музика, а з вiдчинених вiкон долинали п'янкi пахощi жiночих парфумiв та виннi випари. При входi його зустрiв лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився i запитально глянув на прибулого.

– Авжеж, вичистиш до блиску.

Гiсть усмiхнувся i по-дружньому поплескав слугу по плечi:

– Я згадаю про тебе у своiх сьогоднiшнiх вiршах.

Обличчя лакея прояснiло в усмiшцi.

– Як тебе звати? – запитав гiсть.

– Мартин, ваша милосте, – вiдповiв той.

– Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моiм клинковi не було жодноi подряпини.

Гiсть квапливо рушив сходами. З бенкетноi зали котилися хвилi музики i ароматiв.

Перед рiзьбленими дверима з позолотою вiн примружився i на мить спинився, звикаючи до свiтла сотень свiчок, яке заломлювалось у незлiченнiй кiлькостi пiдвiсок iз кришталю, розсiювалось по залi дивовижними спалахами.

Сотнi очей з цiкавiстю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, i музика стихла…

– Мiй любий Себастяне! – залунало на всю залу.

Присутнi розступилися, даючи дорогу бургомiстру, Якубовi Шольцу Той, розкривши обiйми, рушив назустрiч гостю.

– Мiй любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустрiли в дорозi музу, i вона не вiдпускала вас аж дотепер.

– Справдi, мiй пане, я зустрiв музу i не одну.

Усмiшка бургомiстра раптом зникла.

– Бачу, вона навiть лишила про себе згадку, – стривожено сказав вiн, – погляньте на свою руку… На лiву…

Тiльки тепер гiсть помiтив, що трохи нижче плеча у нього було розiрвано камзол, а сорочка пiд ним прилипла до тiла. Кров на темнiй тканинi була непомiтною.

– Пусте, – усмiхнувся поранений.