Людвисар. Ігри вельмож

За що й отримувало винагороду – кiлька мазкiв жовтоi свiжоi фарби на своi чудернацькi крила щомiсяця.

Усерединi панували тиша i сморiд. Кiлька мiзерних каганцiв освiтлювали господаря, що спав, сидячи за масивним столом серед численних недогризкiв i недоiдкiв. Пiд ногою лакейського черевика розлiзся шмат бруднющого сала. Мартин гидливо скривився i кiлька разiв човгнув пiдошвою по пiдлозi, як молодий бугай у загонi. Корчмар трохи звiв розкуйовджену голову i поглянув на нього байдужим поглядом.

– Що ти тут робиш? – промимрив вiн.

Мартин, трохи ступивши наперед, тихо мовив:

– Дiвку хочу… Маеш?

Корчмар хмикнув i, нарештi вiдiрвавшись вiд столу, сiв, спираючись тiльки на лiктi.

– Що, кров кипить? А грошi маеш?

– Кипить, – вiдповiв, червонiючи, хлопець. І трохи знiчено додав: – І грошi е. А десятьох… Маеш?

Вiд того господар прокинувся зовсiм. Вiн на мить вгледiвся в лакея, а потiм зайшовся хрипким, як свиняче рохкання, смiхом. Хлопець дiстав з-пiд лiвреi гаманець бургомiстра i витрусив жменю злотих на стiл.

– З того б i починав.

– Я iх вiзьму з собою.

– Гаразд.

Згрiбши золото, корчмар заховав його до кишенi i пiдвiвся з-за столу. Зробивши знак iти слiдом, вiн попрямував у темний куток до сходiв нагору. У невеличкiй кiмнатцi спали повii, хто де. Їх тут було душ двадцять, якщо не бiльше. Схоже, корчмар непогано на цьому заробляв, якщо мав змогу iх стiлькох утримувати.

У кутку стояла шафа, посерединi – стiл, бiля стiни – велике лiжко, на якому спали семеро. Бiльше з меблiв не було нiчого. З-пiд зiм'ятих суконь звiдусiль визирало найсокровеннiше, що було тут предметом торгу. Кожна з них справедливо могла вважати себе красунею. Зрештою, iнших корчмар до себе не наймав.

Вiкно було зачинене, i вранiшня свiжiсть сюди ще не досягла. У кiмнатi стояв запаморочливий дух поту, якогось дешевого зiлля та вина.

– Прокидайтесь, дiвки! – голосно сказав корчмар.

По заспаних личках пробiгли хвильки подиву. Там сiпнулась тонка брова, там сяйнула усмiшка, там розiмкнулися спраглi вуста i почулося стомлене зiтхання.

Господар, гидотно пiдморгнувши Мартиновi: «Вибирай», вийшов з кiмнати. З хвилину хлопець стояв нерухомо, наче закам'янiлий, доки однiй iз дiвчат не прийшло в голову прочинити вiкно. Чи то скрипiння старих завiс, чи то свiже повiтря повернуло його до тями.