Людвисар. Ігри вельмож

– Зурочили.

– Кажи, що треба вiд мене бургомiстровi.

– Вiн велiв передати, що на свiтанку до Львова прибуде наближений до короля. І ви мусите скласти для нього вiтальний памфлет.

Обличчя Себастяна перекосилося вiд лютi.

– Якого бiса? Про такi вiзити повiдомляють за мiсяць. Вiн що, про нього забув i згадав увi снi?

Лакей, мов боячись, що його пiдслухають, стишив голос i майже пошепки вiдповiв:

– Кажуть, бургомiстр i епископ чогось не подiлили i покликали його, аби той iх розсудив. Але хiба дiдько знае, чом вiн так швидко прибув.

Поет важко зiтхнув i попрямував до цебра з водою.

– Гаразд, – сказав вiн хлопцю, – передай, що я вже беруся до роботи.

Морок потроху почав розсiюватись, i Себастян не запалював свiчки. У напiвтемрявi вiн пiдсунув до себе каламар i папiр. Втупившись у нього, завмер, наче знову заснувши.

Мартин вiдкланявся i вийшов за дверi. Обережно спустився сходами i, минувши сплячого господаря, опинився на вулицi.

Темнi фiгури лавникiв та урядникiв дрiботiли по площi, плутались помiж першими торговцями, спотикалися, лаялись i врештi зникали в освiтленiй ратушi.

Туди поспiшив i лакей бургомiстра. Якуб Шольц ухопив його за плечi.

– Сказав? – нервово випалив вiн.

– Так, мiй пане, – вiдповiв той, – вiн уже взявся до роботи.

– Гаразд. Нiкуди не йди. Ти ще менi будеш потрiбен.

Мартин мовчки вiдступив убiк i, притулившись до стiни, спостерiгав, як кожен зi служителiв магiстрату, щойно зайшовши до палати, неминуче потрапляв у ту круговерть, що ii створював довкола себе бургомiстр.

До зали приносили столи. Їх у ту ж мить застеляли скатертинами, коронували вином i тарелями з найсвiжiшими фруктами, щойно зiрваними в темному саду, вкритими запашною ранковою росою. Чувся запах печенi, доводячи до спазм порожнi шлунки i наповнюючи давкою слиною жадiбнi роти.

– Хутко, хлопцi, хутко, – то тут, то там чувся голос Якуба Шульца. – Як же воно так? – бурмотiв вiн собi пiд нiс. – Отак раптово… Не мiг же Христоф дiстатись до Острога за пiвночi?… А може, король не в Острозi? Може, ближче?…

Раптом якась думка змусила його спинитись i вклякнути на мiсцi.

Роздуми бургомiстра обiрвалися розпачливим вигуком:

– От чортiвня!

Усi завмерли i витрiщились на голову магiстрату. З хвилину вiн мовчав, а потiм з розпачем у голосi промовив:

– Не сам же Себастян своiм памфлетом зустрiчатиме наближеного до короля! Людину, вiд якоi стiльки залежить… Пане Даманський!

– Я тут! – вiйнуло перегаром збоку.