Людвисар. Ігри вельмож

Вона хрипiла i мотала головою, час вiд часу спотикаючись об пiдступне камiння. Стривожений вiзник зiскочив на землю i взявся штовхати бричку ззаду. Пан Бень опинився в дуже незручному становищi. Вiн не мiг вилiзти слiдом за вiзником, бо тодi черево потягло б його донизу i вiн скотився б, як чималий валун. З iншого боку, через свою доброту, вiн слiзно жалiв змилену конячку.

Замкова сторожа ще здалеку почула про наближення екiпажа. Коли титанiчними зусиллями всiм трьом вдалося вибратись на вершину, кiлька озброених драбiв вийшли iм назустрiч.

Пан Бень обережно вилiз iз брички i, поклавши перед бiдолахами потрiйну платню, вирiшив iх не турбувати i пiшов слiдом за драбами. Тi провели посланця через головну браму до подвiр'я замку, що потопало в багнi, створюючи рай для свиней. Тi могли хлюпатись майже всюди, окрiм тих мiсць, де для людей були прокладенi дошки: вiд брами до будинку бурграфа, звiдти до пекарнi i до колодязя.

З пекарнi долинав запах свiжого хлiба i чулася людська метушня. Зате в будинку бурграфа, ясновельможного пана Сильвестра Бiлоскорського, було тихо, як у могильнiй ямi.

Один з драбiв постукав у дверi. Було чути, як вiдголос блукае по стiнах, вiкнах, долинае до кожноi кiмнати i, врештi, досягнувши даху, вмовкае. Коли дверi прочинилися, на порозi постав маленький гостроносий дiдок, дiловито взявшись у боки руками.

– Чого треба? – швидко прошамкотiв вiн.

– До його свiтлостi, – коротко пояснив драб, вказавши на Беня.

Дiдок змiряв посланця швидким поглядом i, примруживши око, сказав:

– Так, так… А, це ви? Впiзнаю. Ідiть за мною.

– Ви до нас з тим же, що i завжди? – на ходу перепитав дiдок.

– Так, вiдколи його величнiсть поклав таке зобов'язання на львiвський магiстрат, ми мусимо щороку робити те саме…

– Ви тiльки з цим? – допитувався старець.

– Ще дещо особисте для бурграфа, – вiдповiв Бень.

– Еге ж, я так i подумав, що ви не просто так заявились на двi декади ранiше, – з беззубою усмiшкою пiдморгнув дiдок.

Подумки пан Бень вiддав належне спостережливостi слуги, якого ледве пам'ятав.

З-за потемнiлих дверей чувся голос бурграфа.

– У пана аудiенцiя? – запитав Бень, важко дихаючи пiсля прогулянки сходами.

– Не хвилюйтесь, – промовив дiдок, – я нiкого не впускав, отже у пана бурграфа один iз наших привидiв.

– Привидiв? – не второпав Бень.