Людвисар. Ігри вельмож

Зараз вiн був схожий на рака – червоний, з виряченими очима i безсило розкинутими руками.

– У мене один порятунок, – ледь чутно промовив вiн, – едине, на що я можу сподiватися, – це на милiсть короля.

Шольц пильно подивився на кур'ера.

– Христофе, ii життя буде у твоiх руках…

Кур'ер вклонився i приготувався слухати далi.

– Король прямуе до Острога, можливо, вже на пiвдорозi… Прибудеш туди, вiд мого iменi доб'ешся аудiенцii i передаси мое благання врятувати цю невинну iстоту.

– Що ж, – важко зiтхнув кур'ер, – я можу вирушити хоч зараз, аби не гаяти часу.

– Стривай, – мовив Шольц, – ми ще мусимо як слiд сховати мою дитину тут, у Львовi, аби епископ не вчинив судилище самохiть…

Слуга, що увiйшов до покоiв, перебив його:

– Пан лiкар просить прийняти.

Шольц схопився з лiжка i, стиснувши кулаки, закричав:

– Давай сюди собачого сина!..

– Вам не на користь так кричати, мiй пане, – промовив спокiйно Домiнiк, заходячи до покою.

– Не на користь, кажеш? Ах ти виродку! Зараз я тобi покажу «користь»!

З цими словами Шольц рушив назустрiч лiкарю i щосили вчепився йому в горлянку.

– Вiдповiдай, що ти робив цiеi ночi на кладовищi, iроде?

Лiкар зблiд, проте вiдповiв спокiйним, злегка здавленим голосом:

– Розкопував могилу, як ви, мабуть, помiтили.

– А моя донька?

– Хто, даруйте?

– Ляна. Що вона робила поруч iз тобою?

Новий напад кашлю змусив Шольца вiдпустити горло лiкаря i повернутися на свое лiжко.

– Трясця б тебе побила! – простогнав вiн вже звiдти. – ii за це звинуватили в чаклунствi!

Тепер уже лiкарю довелося шукати руками опори, хоч нiхто його бiльше не душив.

– Послухай мене, шарлатане, – перейшов до погроз Шольц, – якщо тебе не вiдправить на той свiт iнквiзицiя, я власноруч здеру з тебе живцем шкуру! Зрозумiв?

Домiнiк не слухав. Вiн мовчки кланявся, не протестуючи i не виправдовуючись.

– Не варто зволiкати, – промовив Христоф, обережно урвавши лайку Шольца.

Той, важко дихаючи, звiвся на ноги. Обхопивши голову руками, наче намагаючись втиснути всередину думки, котрi звiдти розповзались, вiн ледь чутно мовив:

– Найкраще мiсце, де можна сховати дiвчину, – Високий Замок… Треба попередити коменданта…

– З вашого дозволу, мiй пане, – сказав Христоф, – я зберу мiських гайдукiв.

– Вони вже довго тиняються без роботи, – промовив Шольц, – навiть не знаю, де iх нечистий носить.