Людвисар. Ігри вельмож

– Ходiмо звiдси, – благально мовив Шольц, – на менi тiльки сорочка.

Єпископ накинув на голову каптур, i вони вийшли з кладовища тiею ж дорогою, якою сюди прийшли. Тим часом гроза ставала дедалi сильнiшою, i коли вони дiсталися карети, то вже потопали в багнюцi.

– Тобi е де сховатися, сину мiй? – запитав у могильника епископ.

– За мене не турбуйтесь, ваше преосвященство, – вiдповiв той, – у мене тут халабуда недалечко – до ранку перечекаю…

– Тодi прощавай i на ось…

Вiн простягнув могильнику декiлька монет.

– Що ви, – зам'явся той. – Його преосвященство такi щедрi…

Бургомiстр прикусив губу i влiз у карету, епископ за ним. Вони були схожi тепер на двох промоклих псiв, що скоса поглядали один на одного. Карета важко рушила i повiльно поповзла, немов великий слимак. Конi надриваючись тягли ii по розмоклiй глинi, ледь не чиркаючи мордами об землю. Лише п'ятеро охоронцiв в усмiхнених шоломах, здавалось, не зважали на погоду. Їхнi конi терпляче мiсили копитами грязюку, iдучи обабiч карети, можливо, щиро спiвчуваючи запряженим у неi товаришам.

Хоч було ще темно i, з огляду на грозу, свiтання мало настати ще нескоро, охоронцi вже вiдчинили браму i опустили пiдйомний мiст. Четверо вершникiв повернули i рушили назад до передмiстя, а карета загуркотiла на мостових дошках. Пiдозрiливо вдивляючись у вiзника, двое цiпакiв загородили iм дорогу. Один пiдiйшов до дверцят i рiзко iх вiдчинив. Назустрiч йому Лiбер тицьнув руку з перетнем, i той миттю ii поцiлував. Навiть промоклий як пес у мiстi епископ мав неабияку владу.

– Пропусти! – вигукнув вартовий iншому, шанобливо зачиняючи дверцята.

Карета в'iхала в мiсто. Бiля конюшнi бургомiстр кивнув на прощання епископу i ступив на пiднiжку.

– Стривайте, – зупинив його Лiбер. – Я точно знаю, що ви впiзнали тих двох. Ви не повиннi чинити опiр церковному правосуддю!

Шольц не вiдповiв. Тут, у мiстi, вiн почувався впевненiше i мовчки дивився в очi Лiберу.

– Вiдьму треба спалити, а еретика…

– Прощавайте, отче, – перебив бургомiстр.

Раптова думка сяйнула в головi Шольца.

– Ваше преосвященство! – вигукнув вiн iз дивною радiстю в голосi. – Я гадаю, що ми повиннi знати думку короля…

Лiбер перемiнився на обличчi.

– До чого тут король? – докинув спогорда вiн.

– Але ж ви не верховний суддя, отче, – упевнено мовив бургомiстр, ступивши нарештi на брукiвку, – його величнiсть може й не схвалити рiшення.

– Та жiнка – вiдьма! – вiдрiзав епископ, висунувши голову з карети.