Людвисар. Ігри вельмож

 – Хiба це не може почекати до ранку?

– Не може, – твердо вiдповiв епископ. – Проте не турбуйтесь, за брамою нас чекае карета.

– Ви що, змусите цiпакiв вiдчинити для вас браму? – не вгавав Шольц.

– Чому ж, ми вийдемо через хвiртку…

– Але тодi треба поспiшати.

З-за рогу Скотськоi блимнув вогонь смолоскипа i освiтив постать людини, що тримала його в руках.

– Нам туди, – сказав Лiбер.

Обережно ступаючи по нерiвнiй брукiвцi, вони рушили на свiтло i в бургомiстра раптом кров застигла в жилах. Вогонь висвiтив диявольську посмiшку на шоломi, що ховав голову незнайомця.

Такi шоломи називали «чортова личина». Темнi очницi i щiлина усмiхненого рота виникли так раптово, що зойк не втримався в горлянцi Шольца.

– Не лякайтесь, – заспокоiв епископ, – це наш слуга i охоронець. За мурами нас чекають ще декiлька таких «веселунiв».

Бургомiстр важко дихав. Серце його рвалося з грудей, будь-що хотiлося назад, до будинку, де вщухав бенкет. Якуб Шольц раптом зовсiм протверезiв.

Незнайомець видобув з-пiд довгого плаща короткий меч i рушив уперед.

За ним крок у крок йшли два наймогутнiшi мужi мiста: бургомiстр та епископ. Заспаний вартовий вгледiвся у iхнi обличчя i, змiрявши недовiрливим поглядом незнайомця, прочинив хвiртку.

Через широчезний рiв було перекинуто дерев'яну кладку. Обережно ступаючи, трое чоловiкiв дiсталися до iншого, нижчого муру, за яким був ще один рiв i високий вал.

Коли врештi бургомiстр, хекаючи, мов загнаний хорт, ступив на рiвну землю, на ратушi пробило двi чвертi по третiй ночi.

– Хай йому грець, – лаявся роздратований Шольц, – набагато простiше було б дiстатися сюди через браму…

– Тихше, – спокiйно наказав епископ, – нiхто не повинен знати про нашу подорож.

– Дiдько! – не втихомирювався бургомiстр, в якого вiд страху перед епископом кебети не залишилось анi слiду. – А як же вартовий?

– Якби ми рушили через браму, вартових було б шестеро. Що менше, то краще. Ви розумiете? – сказав Лiбер.

– Нi, ваше преосвященство, – отетерiло вiдповiв Шольц.

– Я мав на увазi, що ми з вами – надто поважнi люди, аби дати поживу чуткам. Але на нас чекають…

З темряви справдi долинуло кiнське iржання та стишенi людськi голоси. «Хай йому грець, – подумав бургомiстр, – я не здивуюся, якщо там зiбрався гурт кентаврiв». У небi раптом спалахнула блискавка, вихопивши з темряви запряжену парою коней карету i чотирьох чоловiкiв у таких же зловiсних шоломах, що й незнайомець. Неподалiк стояло четверо коней, пощипуючи траву.