Людвисар. Ігри вельмож

Вона вже ладна була пiти, кинувши якесь слово спогорда, проте цiкавiсть взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподiваючись угледiти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмiшку i залишилась. Себастяновi слова плутались у головi, наче гублячись в туманi, що стояв перед його очима. Вiн ступив кiлька крокiв до красунi, що вразила його.

– Необачний вчинок, – тихо вронила вона.

– Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, – так само покрадьки вiдповiв Себастян.

– Боюся, що причини буде замало для виправдання наслiдкiв…

Вона звела очi i, наче обпiкшись, в ту ж мить вiдвела погляд.

– Ви, здаеться, збиралися читати поезiю…

Себастян нахилився до ii плеча i промовив рядки, наче вихопив iз самого серця:

Дозвольте, пам'ятаючи цю мить,

Не розлучатись з вашим образом нiколи,

Коли ця нiч, немов життя, промчить

Кудись у даль на ошалiлих конях.

А в день прийдешнiй, не зазнавши iнших втiх,

Рабом схилитися до ваших нiг…

Красуня раптом здригнулася, як вiд болю. Їi схвильований шепiт увiрвав слова Себастяна:

– Не треба… Припинiть…

Густий рум'янець залив ii щоки, а губи нервово затремтiли.

І вiдтепер лиш Бог менi суддя,

За ваше серце я вiддам життя!

– Досить! – рiшуче мовила вона. – Ви не розумiете… ви не повиннi…

Замiсть вiдповiдi поет спробував поцiлувати ii руку, однак панна швидко вiдiйшла i загубилася серед присутнiх.

Вiн побачив ii нескоро: музиканти встигли перепочити i зiграти кiлька нових вальсiв, лакеi – змiнити порожнi барила на повнi, а слуги – вiдвести декiлькох вельмож на свiже повiтря.

Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо вiдчинив перед його богинею дверi, тiльки тепер ii вже супроводжував якийсь чоловiк. Хвилину зачекавши, поет кинувся за ними, та коли вiн опинився внизу, ii екiпаж уже рушив. Густа темрява за свiтлою плямою вiд лiхтаря ненажерливо проковтнула екiпаж, полишивши гуркiт колiс i прощальне кiнське iржання.

– Ну й п'яниця, – почулося збоку.

За спиною стояв той самий лакей, що його Себастян вихваляв перед бургомiстром.

– Хто п'яниця? – не втямив поет.

– Я про того ведмедя, що супроводжував красуню.

– А хто отой ведмiдь?

– Лихий його знае…

– Слухай, хлопче, – скинувся раптом поет, вигребши з кишенi жменю срiбла, – лети чимдуж за тiею каретою, i будь що дiзнайся, де вона живе. Зрозумiв?

– Ще б пак! – на ходу кивнув хлопець. – Я вiтром…

– Я живу на Руськiй! – гукнув Себастян услiд.