Соловецький етап. Антологія

Архiпелаг цей складаеться з островiв: Великого Соловецького, Анзера, Муксольми, Великих i Малих Зайчикiв, Кондострова i Вороньего.

Широко знаними «Соловки» стають пiсля заснування там наприкiнцi XVI ст. монастиря святих Зосима й Саватiя. З приходом до влади царя Івана Грозного Соловецький монастир перетворюеться на важливий, з погляду далекосяглоi, спрямованоi проти Заходу, полiтики царя Івана, форпост на Далекiй Пiвночi. У роках 1584 – 1596-му Соловецький кремль обнесено за проектом соловецького iеромонаха Трифона грiзною стiною.

Похмура й неприступна, перевершувала вона, як оборонна споруда, не одну таку споруду не тiльки в Росii, а й у цiлiй Європi.

Московськi царi, а пiзнiше росiйськi iмператори щедро обдаровують монастир землями й крiпаками, – i Соловецька «обитель» стае наймогутнiшим володарем на Пiвночi.

Крiм великих маетностей на самих островах, монастир мав неабиякi посiлостi коло Архангельська, Сороки, Кемi та Мурманська. На островах у монастиря було добре поставлене сiльське господарство.

Перед Першою свiтовою вiйною на Соловках була власна електростанцiя, водогiн, каналiзацiя, прекраснi шляхи. Не кажемо вже за пишнi хороми, церкви й каплицi, а зокрема, за багатий Успенський собор. Монастир мав два власних пароплави. По всiй Росii, а надто на Пiвночi, розкидано було його заготiвлi й торговельнi контори. Як оборонний форпост на Пiвночi, Соловки не втратили були значення ще до середини минулого столiття.

Це був чоловiчий монастир з суворим статутом. На острiв заборонялось брати на роботу не тiльки жiнок, ба навiть «юних женоликих и безбрадых трудников».

З давнiх давен Соловецький монастир був не тiльки «обителлю», в якiй спасались у суворому постi й молитвах православнi подвижники, а й мiсцем, де «злочинцi» мали покутувати своi тяжкi провини проти московськоi вiри й держави. Ув’язненi сидiли по глухих казематах похмурих веж Соловецького кремля. Режим був суворий.

Але не менш затятими у своiх «ересях» були й в’язнi. Непоправних «злочинцiв» садовлено в «келии молчательные» «на хлеб и на воду».

В одному з таких казематiв пiд Успенським собором вiд 1775 до 1801 року просидiв i останнiй кошовий Сiчi Запорозькоi Петро Кальнишевський. Звiльнений за iмператора Олександра 1-го 110-лiтнiй запорожець не схотiв (чи не почувався на силах) повертатися на Украiну. Вiн, розповiдають, просив тiльки царя побудувати на островi нову в’язницю, бо в старих казематах сидiти було страшенно важко. Року 1803 на 112 роцi життя П. Кальнишевський помер.