Соловецький етап. Антологія

Вiн радить менi злазити з дерева i хрестячись каже: «Слава Тобi Господи, що ми дiйшли до людей!» Ну а що, як ми ще на совiцькiй сторонi? Але все таки вже нiчого, бо тут, в цiй глушi, можна зазимувати, а перезимувавши i далi рушити в дорогу. Ізлiз я з тiеi сосни, порвавши собi штани i пiджак, бо то була молода i густа сосна. Оддихнув, бо був голодний i зтомлений. Потiм встали i пiшли шукати хат. Не так легко iх шукати, як сказати. Ідемо. Найшли якусь стежку i пiшли по тiй стежцi, а стежка, як гадина, в’еться помiж камiннями.

Доходимо до озера. Бачимо далеко по тiй сторонi озера будинки. Ми пiшли понад озером по стежцi. Натикаемось на собачий слiд i якась видно людина пройшла у чоботях. По цьому слiду, який, як ми думали, зробив охотник з своею собакою, ми дiйшли до озера. Аж тут бачимо на березi озера стоiть човник iз веслом i на тiм боцi видно будинкiв з 5 чи 6. От ми i сiдаемо у човник. А стало холодно, – мороз… Приiздимо до тих хат. Входимо просто в одну хату… Здоровкаемось. Дивляться люде на нас, а нiхто нам нiчого не вiдповiдае. Я питаю: «Що це за сторона»? Вони менi вiдповiдають: «Ей юммаре». Аж тепер, коли я побував у Фiнляндii, то узнав, що то значить те «Ей юммаре». Воно значить: «Не розумiю». Бачу, що обстановка у хатi не корельська: збруя на коня нiмецька, гарна, у хатi чисто, на стiнi годинник висить, швейна машина стоiть i усякi необхiднi господарськi речi. Я тодi сам розрахував, що ми не в Росii, а у Фiнляндii. Попросив я у господаря води. Був у мене кусочок мила i рушничок, то я i мiй товариш умилися. Потiм стали просити у них iсти, – вони не розумiють. Посходились всi люде того хутора та дивляться на нас. Коли один фiн, поговоривши щось з другим, кличе нас до своеi хати. Прийшли ми до його. Дав вiн нам фiнського хлiба, що похожий був на пластинку з грамофона, так ми його у двох iз’iли, запиваючи водою. А той господар запрiг коня i одвiз нас може кiлометрiв iз десять до охорони. От ми уходим у штаб охорони. Здоровкаемося. Вони нам вiдповiдають не понятне. Вони нас не розумiють, а ми iх не розумiемо… Приводять вони мене до телефону, а у телефон обзиваеться до мене хтось по руськi, але його вже можна було розiбрати. Питае: «Хто ви такi?» Я кажу: «Перебiжчики». Далi, на запит, чи ми голоднi, я вiдповiв, що ми вже три днi нiчого не iли. Тодi той невiдомий чоловiк позвав до телефону охоронника i щось з ним говорив. Зараз же пiсля цього нам дали по стакану молока i нарiзали тарiлку оселедцiв.