Невідоме Розстріляне Відродження

Згадували, казали:

Нiна:

– Гарна була дiвчина, трохи з фантазiями, але…

Дмитро:

– Розумна дуже… Ми краще робимо, так, Нiно?

Нiна замахувалася рукою… Іван i Андрiй:

– Таки та Катерина гуляща баба була… Хе-хе! Й вона согрiшила, значить. А яка строга була на вигляд… i не пiдходь. А Михайло не дурень.

Петро мовчки ходив на посаду, а Галина перечитувала зшитки, вночi вдивлялася в чорний морок i шукала вiдповiдi.

IV

Дзвенiла знову весна. Знову голуби свiтилися в небi, а за заводським парканом хлопчики грали в цурки.

Галину Петро розважав:

– Ет, кинь журитися, ще будуть…

– А Павлика не вернеш.

– Спорудимо.

Стали прощатися, як щось постукало.

– Хто там? Це Михайло, – побiгли вдвох.

– Звiдки? Чому не писав нiчого?

– Та пустiть же, шию одiрвете… От якi… – За ним стояла Марiйка.

– Марiйко! Одружилися ви, чи що? – почав Петро.

– Нi, – вiдповiдала та.

– От, чому стоiте, заходьте.

– Нi-нi. Хай до мене iдуть. Тут зовсiм недалеко, за рогом.

– Хiба ви розiйшлися? – здивувався Михайло.

– Галинина фантазiя, так краще, – каже.

Галина схопила пiд руку Марiйку, i вони швидко пiшли вперед. За ними рушили хлопцi.

– А чому б нам у степ не пiти.

Погодилися всi. Михайло сказав, що швидко iх дожене.

– Тут на хвилину, в одне мiсце.

Коли всi сховалися за рогом, на цвинтар побiг, серед зеленi ледве розшукав. Могила завалилася вже, i чудно стало, що там пiд землею вона, – Катерина.

– Катю, Катю! – покликав.

Сiв на могилу, зiрвав квiтку обережно сховав.

Наздогнав аж за мiстом. Смiялися, про щось змагалися.

– Про що це ви?

– Та от надрукував вiн, Петро це, свою поему i носа тепер угору дере.

– Та кинь, у мене зуби болять.

– Нiчого. У великих людей завжди або зуби болять, або голова хвора.

– А ви зовсiм не змiнилися, – сказав Михайло.

– А ти зовсiм iнший став, Михайло, нiжний якийсь…

Далеко внизу блакитною стрiчкою бiг Днiпро. Сiли.

– Як же ви? Розказуйте.

– Вмер… – тiнь пройшла, а Петро:

– Не бiда, як ми нового назвемо, Галю?

– Ще не закаялися?

– Нi.

Надвечiр сидiли в Галини.

– Що роблять хлопцi?

– А… нiчого, по службовiй лiнii пiшли. Митя вже секретар газети, а тi непоганi теж посади мають.

– Так. А Данило?

– А Данило одружився.

– Що ти, Марiйко?

– Нiчого. – Пiшла Галина й принесла щось.