Невідоме Розстріляне Відродження

Пропливае пiдсудних ряд —

це останнiй iх мертвий парад,

наче смерти над ними печать,

i тiльки траурно труби гримлять…

тiльки труби гримлять не для них,

бо у них навiть труб нема,

бо над ними i в них тiльки тьма,

тiльки смертi над ними смiх…

Я дивлюсь у обличчя iм,

уявляю iх у трунi…

Тане споминiв гострий дим,

i спокiйно, спокiйно менi.

Я у партерi, в першiм ряду,

бачу в них на волоссi слюду, —

iхнi очi тупi, як щербатi ножi,

на волоссi слюда й нафталiн у душi…

І од них, наче iскри вночi,

капле кров iхнiх слiв нежива,

димно валиться брежень гать,

i смердить iхнiй лемент брудний…

Так, iм нiчого бiльше сказать,

крiм того, що сказали вони.

А за кiлька рокiв поет змушений уже вдавати божевiльного та переховуватися у психлiкарнi, щоб вижити. У груднi 1937-го вiн публiкуе в «Лiтературнiй газетi» вiрш «Меч»:

У певних вiн руках.

Йому вже двадцять лiт!

Страшний для ворогiв

i рiдний нам без краю.

На вартi наших прав

i сонячних побiд

у цi щасливi днi

так гостро вiн сiяв.

Це на тобi спиняв

Дзержинський зiр з любов’ю, —

наш рицар, що в вiках

безсмертний назавжди.

Веселкою палай

в стальних руках Єжова, —

з тобою, правди меч,

не знати нам бiди.

Кость Буревiй у статтi «Лiтературний штаб украiнського фашизму» проклинае захiдноукраiнських лiтераторiв:

«Пiднiжки, що живуть з ласки польськоi дефензиви, мають багацько гонору й пестять безлiч солодких мрiй.

Про лiтературний штаб украiнських фашистiв я говорю, шановнi читачi, – про „Лiтературно-Науковий Вiсник“, що став органом славетнього полiтичного паливоди Дм.

Але цей памфлет Буревiя не врятував. Як не врятувала самовiддана боротьба з украiнським нацiоналiзмом Івана Микитенка. 1–2 жовтня 1937 р. на партiйних зборах спiлки письменникiв Іван Ле потрясав залу:

«До останнiх днiв у керiвництвi спiлки письменникiв був висуванець i ставленик фашиста Хвилi, чужа, ворожа партii i радянському народовi людина – куркульський синок Микитенко.