Невідоме Розстріляне Відродження

– Нi, ти.

– Нi-нi, ти спочатку, а потiм я.

Тодi Катерина сама ласкаво:

– Знаю, знаю. Швидко ж ви.

А Петро поважно:

– Що там швидко? – Потiм до Галi: – Ну, вилазь. Чого за мене сховалася, що ж я сам? – обгорнув, але та викрутилася.

– Спiймай спочатку.

Почалась бiганина. Довго кружляли вони, потiм разом сiли й зробили поважнi обличчя, а смiх з-пiд куточкiв вуст струмком б’е.

– Ми з тобою прийшли побалакати.

– Ну, вже в цьому я не порадник. Казала, куди поспiшати? Набридне ще бiлизну латати.

Нi-нi… У них все буде iнакше. Вони з Петром житимуть добре. От вона побачить.

Не вiрить Катерина. Буде Петро на посаду ходити, а вона дома кухню вивчати. Житимуть же разом.

– Я iй не дам.

– А хто ж буде?

– Я.

– Ти ж не вмiеш.

– Я не вмiю?

І вони знову почали сперечатися. Хто, що буде робити…

– А дiти хто робитиме? Ти? – Катерина спитала в Петра.

– Я… я не знаю, як то?

Галина аж сiла…

– То вже я. То вже я. Не дозволю, – знову почали бiгати коло столу, стiлець поламали.

– Та стiйте, а що ти позавчора казала, Галю?

– Я? Ну да, – потiм пiдбiгла, почала шепотiти. Катерина тiльки головою покрутила:

– Знаю, – додала: – По очах бачу, – а Галина почервонiла по сами вуха.

А Петро, нiби це його не обходило, розглядав малюнки по стiнах.

– Колись я гадала, що Петро серйозний хлопець.

– А тепер, Катю?

– А тепер бачу, що такий дурний, як i Галя.

– А от побачимо, хто розумнiший, чи ми, чи ви.

– Добре, добре, якщо так, зварiть менi щось.

Як виходила Катерина, чомусь Михайла згадала й шкода стало чи себе, чи Петра й Галини; задумливо спускалася схiдцями вниз.

За дверима чутно було смiх, i бiганину веселу, i галас.

«Наварять», – подумала. Повернула за рiг i якби Петро й Галина не були так заклопотанi обiдом, то у вiкно вони б побачили, що Катерина повернула не лiворуч до заводу, а праворуч, до Михайла.

– Я до тебе… Побалакати хочу. Залишила вдома Галю й Петра варити обiд, – сказала й тривога засiрiла в очах: – Бiда менi з ними, що й робити, не знаю, а треба iх якось до ладу довести…

А Михайло подумав: «І всiх iх треба до ладу довести», – i вiд думки цiеi в серцi забуяла така радiсть i нiжнiсть, що схотiлося взяти ii на руки й понести кудись далеко-далеко, сказати: «Бiдна моя, хороша дiвчинко, кинь, вiдпочинь хоч трохи», – подивитися в очи темнi…

Схопив за руку ii:

– Ходiм, ходiм.