Невідоме Розстріляне Відродження

– Ловко придумана, от чортовi нiмцi, – зауважив хтось, а дядько Кiндрат (той, що коло Семена кривого над балочкою сидить), вiдомий безбожник на цiле село, вiв тут-таки серед бабiв антирелiгiйну пропаганду. Вiн пiдвiвся й запитав доповiдача:

– А правда, iдять його мухи з комарами, що мириканцi впразнили Бога i дощ сами роблять?

Данило почав був розповiдати про це, але на дверях зчинився галас i метушня.

– Що там таке?

Та пусте: дiвчат парубки не пускають.

– Чого ж не пускають?

– А навiщо iм? Все одно нiчого не розумiють, – крикнув голос з юрби; а комсомолець Семен сказав Даниловi:

– То парубки iх на вулицю тягнуть, от i не хотять, щоб ходили сюди на збори.

Ми тут з ними по цiй роботi агiтацiю повели. Та й справдi кiнчайте, бо пiзно… – додав вiн несподiвано.

Скiнчилася лекцiя опiвночi, розходилися, жваво розмовляючи.

– Хай так, коли й так. Але нi.

– Трахтор… От в Миколаiвцi потрахкав пiвроку, а потiм тпру… – казали старi, сумнiвно хитаючи головами.

– Чорт би тебе подрав, Данило, затяг до свiту, – сказав Андрiй.

 – Саме пiти б погуляти з дiвчатами.

– Не можна. Тутешнi хлопцi з вулицею якраз боротьбу провадять.

– Ет, боротьбу. І тут вiд кампанiй спокою немае. Це ж дурниця бути на селi i з дiвчатами не поспати.

– Ходiм краще чай пити, мабуть, стара вже приготовила.

А вулиця ще гула.

– Той бiлявий Іван, що лiхтарем наводив, все лiз до мене вчора.

– Я йому показала.

– І-i-i, брешеш!

Їй же богу!

– А Данило вчора гуляв, гуляв та й подався додому, а ще рано було.

– Додому? Якраз, вiн до Марiйки пiшов.

– Не даремно ж очи на неi пулить.

– Та вони вже давно гуляють.

Юрба посунула на край села. Знову зiрвалися спiви вгору. Голосно плакав голос дiвочий, спiв тулився до теплоi землi.

Боялися тоi ночi матерi за дочок своiх (самi колись дiвували). І справдi, чого тiльки не бувае в яснi мiсячнi ночi.

А мiсяць долiз до середини неба i спiймав бiлою рукою двi постатi.

Гай-гай, забула ти, певно, дiвчино, що в пiснях спiваеться? Притулилася до парубка, вже й коси розплелися.

А той вiдшукав свое, припав поцiлунком, нiби хто його голову цвяхом прибив. П’е. Загорнувся хмаринкою мiсяць, згадав – краще буде… Ай, нi. Зовсiм темно стало i нiчого не розбереш, чи одна там постать, чи двi.

А коли ранком вiтер злякано (чи не проспав?) розкидав хмари, щоб сонце яснiше зiйшло, лише тодi перелiз Данило загату й майнув Кирячковими городами, а друга постать подалася саме туди, де жила Марiйка.