Невідоме Розстріляне Відродження

Десь ходить, а нiхто нiчого не знае! До кого латаешся?

– Нi до кого я не латаюся.

А, так вiн так, добре-добре, вони все знають. Дурень вiн от що. Галька сама на нього падае, а вiн як тютя мокра ходить. О, якби на когось на них, то той показав би.

– Холява!

Петро щось вiдповiв i знялася лайка. Хлопцi називали Петра iдеалiстом, а в комунi це слово було за лайливе. Нарештi озвався й Михайло:

– А вам що до того, що вiн робить?

– Як що? – здивувалися щиро хлопцi, – що ж ми за товаришi, коли вiн нiчого не говорить.

– Дурнi ви, а не товаришi.

– Краще бути дурнем, анiж малахольним катаринщиком, – сказав Андрiй i сiв писати щось.

За хвилину вiн вивiсив таку «сводку».

1. Андрiiвський фронт прощупування ворога й першi заходи.

2. Дмитрiвський фронт без змiн.

3. Іванiвський фронт вчора вночi зроблено напад, що перейшов на багнетний бiй.

З iнших – вiдомостей немае.

    Начштаба латальникiв Андрiй Пупка.

Хоча нi для кого не було секретом, що Іван вчора з якоюсь постаттю бiлою всю нiч на цвинтарi був, а Андрiй з Варкою десь вештався, що Дмитро щезае «законно», бо одружитися збираеться, та Петро чомусь образився й назвав усiх свинями.

– Та чорт би вас забрав з вашими забобонами, – кричав Іван, – що там матерiй всяких шукаете! Знаемо! Вам грiшним потрiбно те, що пiд матерiею. От!

Петро кипiв, Михайло спокiйно.

– Ну, то що?

– Як що? На бiса ж ви на нас нападаете? Дурень ти, – мовив Михайло з жалем, – можна й з гарного зробити погане.

А Іван:

– Коли ти щось гарне побачив там, то поцiлуй…

Але Петро перебив.

– Ти слухай, скотина. Дурень ти. От-що!

Знявся галас. Нарештi Михайло зупинив.

– Та годi. Скоро все одно роз’iдемось, це ж даремна рiч сперечатися.

Згодом Петро питав Михайла:

– Як ти можеш бути таким спокiйним?

– А чого б я хвилювався? Менi просто iнодi шкода iх…

– Їх? Ану iх пiд три чорти, але ж ти розумiеш, це ми така – грядуща змiна.

– Ну, не всi ж на iх схожi, – пiдвiвся Михайло, – я працюю сьогоднi на вночiшнiй, буду ранком.

Пiдвiвся i Петро, почав шукати пальто.

– І ти на вночiшнiй? – iронiчно спитав Іван. Петро нiчого не вiдповiв, а тiльки грюкнув дверима.

Чекав Галину вiн довго. Нарештi, побачив ii – пiдбiгла засапана i зараз же потягла.

– Ти не боiшся тепер ходити зо мною?

– Нi.

– Слава богу!

Нi, тепер йому нiчого боятися ii, бо вона вже не буде сiпати його на вулицi й кричати на все мiсто, як рiзана. Правда?

– Ого! Пугало ти турецьке.