Невідоме Розстріляне Відродження

Йдучи вулицею, я вдивляюся в обличчя, приглядаюся до одягу, ходи, рухiв людей. Менi здаеться, що iнодi можна вгадати, що переживае людина, куди, навiть за чим вона йде. Може, це й дурниця, але робити так подобаеться. По звичцi я роблю це. У 17–18 роках я силкувався по обличчю взнати, наприклад, до якоi партii людина належить й iнодi виявлялося, що я таки вгадував.

Зараз я – демобiлiзований червоноармiець, що в першу чергу мае одержати протягом мiсяця посаду, – вгадую, хто де працюе, скiльки одержуе грошей, вгадую, якоi спiлки цей чоловiк, або ця жiнка.

Люди йдуть заклопотанi й безтурботнi, сумнi й веселi, русявi й чорнявi… Несподiвано очи моi зупиняються на другiм боцi вулицi. Серед людей я бачу йдуть: Чижик й Інна Ричардiвна.

Але як вони йдуть! Невже я помиляюся? Може, це не вони? Але нi, вони, знаю ж я Чижикову шинелю, бороду, знаю ж я жакет Інни Ричардiвни. Вiн пiдняв комiра нiби боiться, щоб його не впiзнали. Це – вони.

Приголомшений, я зупиняюся i бачу, що Інна Ричардiвна почепилася на Чижикову руку й що йдуть вони, як люди, що мирно собi балакають про вiдоме лише iм.

Вони про щось радяться.

Менi закортiло оббiгти вулицю, вийти iм назустрiч i глянути несподiвано iм у вiчi. Але я не зробив цього. Я побiг додому. Пiдозрiння збiльшувалося.

Усi мрii про нову кiмнату щезли. Я вiдчув, що нашому товаришуванню щось загрожувало.

Вечорiло. Я запалив немудро влаштованого з пляшки, бiлоi бляхи i повiсма м’яких ниток каганця i сiв з намiром читати. Чижика ще не було. Але читати я не мiг тому, що був голодний.

Шiстнадцять карбованцiв, що ми одержували iз страхкаси, було витрачено нами три днi тому. В останнi днi мiсяця iли ми переважно м’яту картоплю з пiдсмаженою на олii цибулею. Потроху на Бессарабку виносили ми з наших сундучкiв усе, що можна продати, починаючи з бiлизни.

Поклавши книжку, я знову лiг. Але ось я згадую зустрiч i починаю копирсатися у вiдносинах, що безумовно есть мiж Інною Ричардiвною й Чижиком.

Навiщо Інна Ричардiвна показувала руки? А як вони сьогоднi любенько балакали вдень.

Певне, Чижик дурив мене весь час.

Я беру «Дело Бейлиса» й перегортаю сторiнки. Перечитую заголовки роздiлiв, читаю по кiлька рядкiв. Помалу книжка захоплюе мене. Читаю й перегортаю одну, другу, третю сторiнку. Перегортаю ще раз i бачу вкладений, очевидно дуже давно, вже жовтий од часу шматок паперу.

Синiм чорнилом на шматковi написано:

«Люба Інно! Я знаю, як Вам тяжко жити з цiею людиною. Киньте свойого Данила.