Невідоме Розстріляне Відродження

Вiн замурчав стиха, щоб звернути на себе увагу, й напружив лапи, збираючись зустрiти ii привiтним стрибком. Тодi вона повернула голову, глянула на нього й злякано поточилася до дверей. Нi, то була не Христя! Та нiколи не тiкала вiд нього й не затуляла руками лиця!

Одначе, дiвчинка скоро заспокоiлась i кинула йому шматок хлiба. Брунька проковтнув його, навiть не перекусивши надвое. Тодi вона, бачачи його голод, винесла з хати ще кiлька шматкiв i шпурнула iх насеред двору. Вiн з’iв iх пожадливо й почув у тiлi солодку втому.

А по годинi вони були вже друзями й Брунька ухвалив собi лишитися в цьому дворi. Йому бо знову закортiло зiгрiти десь у затишку своi старечi кiстки й забути поневiряння. Вiн плекав цю думку й ходив слiдом за дiвчинкою, аж поки ii не покликали в хату.

Потiм вiн узявся за дослiджування двору й знайшов собi за шопою притулок. Там у кутку мiж стiною шопи й парканом стояв старий триногий стiл; пiд ним лежало якесь дрантя, що вже вибуло з господарського обiходу, i вiн зробив з нього кубло.

Нарештi, вiн згорнув свое тiло в клубок i спокiйно заснув. Сухе ганчiр’я зiгрiвало його й навiювало йому приемнi сни. Вiн знову бачив Христю й багато рiзних страв.

Прокинувся вiн над вечiр. Надворi йшов дощ i десь поза столом вiяв рвучкий вiтер. Але це його не засмучувало. Груба покрiвля столу захищала вiд холодних струменiв, що збiгали з даху шопи, а вiтер, переп’ятий парканом, не досягав його кубла. Навпаки, було приемно слухати, як десь над головою барабанили важкi краплi й навiвали дрiмоту.

Згодом вiн пiдвiвся й обережно заглянув у двiр. Там було вiдлюдно й тихо. Лиш одинокий кiт, не зважаючи на дощ, лазив по краю ринви й полював за горобцями.

Тодi вiн повернувся до зiгрiтого мiсця й знову лiг.

Але раптом прокинулися всi хвороби, що вiн дiстав iх на базарi, i вiн не мiг уже заснути. Болiло в спинi, в ногах; почалася рiзачка в шлунковi, що прикинулась йому вiд довгого недоiдання. Вiн пiдводився й знову лягав, крутився, i коли вже бiль ставав нестерпучим, тихо скиглив.

Другого дня вiн зустрiв дiвчину в зеленiй сукнi бiля шопи й повiв ii до свого кубла. Вона знову принесла йому хлiба i несмiливо торкнулася пальцем Бруньчиного писку. Вiн подякував ii кiлькома стрибками й на ознаку вiрностi облизав iй руку. Потiм вiдшукав ще помийну яму i за харчi вже не турбувався зовсiм.

Невдовзi вiн оклигав i призвичаiвся до думки, що живе в своему дворi.