Невідоме Розстріляне Відродження

Дерев’яна будка, притулок сiроi, ледве витримувала лютi подуви й сливе переверталася набiк, погрожуючи лишити породiллю без покрiвлi на милiсть лапатого снiгу. Будку цю побудував хазяйновитий i гуманний тесля Мокiй, що в дворi його слугувала сiра, однак, i вiн не знав, що стрiнуться вiтри сильнiшi за його добрi намiри. Цiеi зими зачастила хуга з пiвнiчним подихом, i сьогоднi був ii звичайний напад, хiба що показнiший трохи за попереднi.

Нарештi, рябий щенюк тихенько заскавчав; його зморшкувате нiжне тiло не витримало холодних вiтрових дотикiв, i витиснуло з себе це жалiсне скавчання, як перший прояв iнстинктивного життя.

Сука стривожено повернула голову й гострою мордою прилучила рябого до гурту, що вже ссав материну грудь.

Густий вiтер продовжував свое буянство. Вiн розганявся десь iз-за паркана, налiтав на садок i нищив там верхiв’я обмерзлоi яблунi. Потiм дiставався й суччиноi будки; лютий на цю перепону, вiн кресав по вiстрю гострого дашка, розсiкав, щоправда, трухлявi таки дошки, стрiмкий i невдержний летiв далi, спiваючи страшноi переможноi пiснi.

Але рябому годi тепер змерзнути! Вiн умостився пiд материною пахвою й пив молоко, що будило в ньому свiдомiсть i зiгрiвало його тiло.

Ранком тесля Мокiй вийшов з хати й покликав сiру до порога. Та згадала за снiданок i швидко вихопилася з будки; але на пiвдорозi iй спало на думку, що хтось там покривдив ii дiтей, i вона швидко повернула назад.

Тодi Мокiй пiдiйшов до ii кубла й заглянув усередину.

Там вiн стрiвся очима з гордим суччиним поглядом i побачив купу маленьких тiл. Сiра привiтно мотнула язиком, намагаючись лизнути Мокiеве лице, i задоволено пискнула. Вiн обернувся до хати й гукнув:

– Жiнко, йди-но лиш, сiра привела щенюкiв.

За дверима почувся дитячий голос:

– Ой, леле, несiть сюди iх, тату!

Аж ось на порiг вийшла теслина дружина.

– Радости мало, – сказала вона. – Якби ж то ягнята…

Тесля почув докiр у дружининих словах, бо й справдi йому бракувало в господарствi корови, чи то хоч би вiвцi, щоб годувати велику ораву дiтей.

Вiн сказав винувато:

– Як бачиш, не ягнята – щенюки… У наш двiр що не завiтае, то все й не до пуття.

Вона казала далi:

– Подушити! Харчiв он i для сiроi не стае.

– Твоя правда, – погодився тесля i нахилився до кубла. Вiн простяг руку у вiкно з намiром вигребти на снiг увесь собачий приплiд, коли раптом почув, як у його долоню вп’ялося щось гостре.