Доба. Сповідь молодого бандерівця

«А чому б менi з тих нотаток не злiпити якусь повiсть чи й навiть роман?» – подумалося пiсля тоi розмови, i оскiльки часу вiльного мав купу, то увесь вересень i жовтень просидiв у бiблiотеках та на кухнi власноi квартири, вiд руки переносячи на папiр записи з нотатникiв.

За тi два мiсяцi «злiпилася» у мене досить пристойна повiсть, яку я не знав як назвати: «Герой нашого часу», чи «Як гартувалася криця», чи «П’ятниця. Тринадцяте», чи «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?». А оскiльки всi бiльш-менш пристойнi назви було вже розiбрано моiми лiтературними попередниками, то я й назвав оту повiсть «Доба», ну, в планi не просто вiдтинок часу, а в планi «Доба-Епоха» – просто, як кажуть, та зi смаком.

Саме вона й отримала гран-прi на конкурсi «Гранослов», а ще право бути виданою окремою книжкою у видавництвi «Украiнський письменник» накладом у тисячу екземплярiв (що е нинi неабияким лiтературним раритетом).

Цей «дебютний успiх» надихнув мене на продовження, i за якихось три наступних мiсяцi я перетворив повiсть «Доба» на повноцiнний роман у чотирьох частинах, який був майже готовий улiтку 1995 року.

Але часи стрiмко мiнялися, й нацiонально-пiднесене украiнське вiдродження початку дев’яностих змiнилося глухою апатiею, а часом неприкритою ворожнечею промосковсько-iмперських сил до всього украiнського, тим бiльше що у двох останнiх частинах мого роману пiднiмалися гострi соцiально-полiтичнi проблеми, що не вкладалося в прокрустове ложе офiцiйного дискурсу кучмiвськоi доби.

Погулявши по рiзних видавництвах з пропозицiею видати «Добу» окремою книжкою, я усюди отримав вiдмови й урештi закинув цю невдячну справу.

З тоi пори «Доба» так i лежала в моiй шухлядi, аж поки я знову не почув ii тихий голос. «Час настав, друже, – шепотiла вона менi, – адже все, про що ти писав i думав майже двадцять рокiв тому, все це актуальне й нинi».

Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати пану Івану Дзюбi за його життя i творчiсть, а особливо за останню книгу «Нагнiтання мороку», бо вона повернула до життя певнi забутi думки та асоцiацii.

Кажу «Дякую» з великоi лiтери пану Юрiю Винничуку (i не тiльки за блискучий вiрш «Убий пiдараса», що послужив каталiзатором продовження проекту «Лагiдна украiнiзацiя», а й за люб’язну згоду процитувати в деяких мiсцях роману його есей «Малоросiйський мазохiзм» та безсмертне оповiдання «Ги-ги-и»)!

Кажу «дякую» моiм батькам та близьким, що терплять усi моi «бандерiвськi вихиляси».