На коні й під конем. Блакитна дитина

 – Або зажди…

Загорнувши полу кожушини, вiн довго нишпорив у кишенi, аж ось простягнув до мене руку.

На широкiй, покритiй грубезними мозолями долонi, посеред дрiбно накришених тютюнових корiнцiв казково блищали двадцять копiйок. Затамувавши подих, не вiрячи своему щастю, я простягнув тремтячу руку, обережно взяв срiбну монету i мiцно затиснув у кулацi.

Ванько

Його ми побачили на греблi ставка, пiд великою дуплистою вербою. Спустивши до води босi, посiрiлi вiд «курчат» ноги, вiн часто вимахував довгим прутом з прив’язаною до нього суровою ниткою.

На ньому були замалi вже штанцi, збляклi вiд сонця та часу, подерта на лiктях синенька сорочка i бриль без дна, зате з широкими крисами. Дiловито пiдшморгуючи кирпатим носом, хлопчина завзято хвиськав по водi довгою ниткою.

– Вiн рибку ловить? – запитав у мене брат, дивлячись круглими оченятами на воду.

Хлопець ще заповзятiше замахав лозиною.

– Нiчого вiн не ловить! – голосно заперечив я.

– Нi, ловлю, – вiдповiв незнайомець хрипким баском.

Зацiкавленi, ми пiдiйшли до нього, посiдали на греблi. Внизу, наче в зеленому дзеркалi, вiдбилися нашi обличчя, І було дуже цiкаво i трохи страшно – ану ж упадем! Там жили веселi плотвички i великi вусатi соми, вiдлежувалися в намулi ледачi карасi i повзали страшнi, схожi на гадюк, в’юни; а ще далi, аж на серединi ставу в найглибшiй ковбанi, сидiв схожий на величезну корягу дiд-водяник. Нам дуже хотiлося, щоб хлопчина впiймав рибину, i ми сидiли, принишклi, не вiдриваючи очей вiд води.

Сидiли довго, доки хлопчина, хвисьнувши востанне, сказав:

– Немае риби. Поховалася. То, мабуть, грiм буде.

І задер до неба голову.

Ми теж подивилися вгору, i хоч небо було чисте, все ж той грiм здався досить ймовiрним.

– А то нащо? – запитав я, показуючи на вузол на кiнцi нитки.

– Ги, дурний! То ж щоб риба не обшморгнулася! – пояснив хлопчина. – Ось приходьте завтра, будемо рибу ловити.

Другого дня ми вже втрьох завзято вимахували лозинами, хвиськали нитками по водi. Риби не навудили, зате подружилися з Ваньком.

Дивний хлопець був той Ванько. Досить було менi чи братовi згадати маму, як вiн одразу ж перебивав нас розповiддю про власну матiр.

– Це мама дала, – казав я, частуючи товариша шматочком цукру.

– А моя мати отаких-о пирогiв напекла! – розводив руками Ванько. – Та смачнi-пресмачнi!

– А нам не принiс! – з докором мовив я.