На коні й під конем. Блакитна дитина

Директор, хоча й був людиною суворою та поважною, опинився, однак, у тiй калюжi швидше, нiж я встиг його привiтати…

Увечерi, похмурий та нещасний, вийшов я з сокирою на вулицю. Справи моi були не дуже веселi: мама заховала до скринi ковзани i сказала, що не вiддасть, поки я гарненько не перепрошу Івана Степановича.

Знайшовши оту каменюку, я вирубав ii з примерзлоi калюжi i довго гамселив по нiй обухом, зганяючи злiсть. Потiм заткнув сокиру за пасок i пiдняв каменюку. Вона була важка, але я таки допер ii до ставка i втопив, прокляту, в ополонцi.

Кiт на дорозi

Я i Ванько йдемо до школи.

Пiд ногами скрипить влежаний снiг, мороз хапае за носа, i Ванько щосили розмахуе довжелезними рукавами чумарки, пошитоi на вирiст, щоб хоч трохи зiгрiтися.

Щойно ми пройшли нашу вулицю i повернули на iншу, як попереду, так крокiв за двiстi, вийшов iз двору величезний чорний котище. Вiн трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи нi, а потiм обережно зiйшов iз стежки у снiг.

– А тпрусь, проклятий! – закричав щосили Ванько.

Вiн замахав руками i кинувся навперейми котовi. Тодi кiт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.

– Все! – сказав Ванько, коли я пiдбiг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.

– Що – все?

– Не можна нам вулицею йти. Хiба не бачиш?

І ткнув пальцем у котячi слiди, що рiвненьким ланцюжком перетинали вулицю.

Я чув, що коли кiт перейде дорогу, то чекай якоiсь напастi. Але, признатися, не дуже вiрив у це, бо мама сказала, що то забобон.

Однак забобон забобоном, а коли прямо тобi на очах перейде дорогу отакий котище, то де вже iнша справа. «Ще коли б вiн був хоч не чорний», – подумав я, наче виправдовуючись перед мамою.

– Може, переступимо?

– Еге ж, переступимо! – мало не плачучи, заперечив Ванько. – Воно тебе як переступить!..

– Що ж його робити? Нам же в школу треба!

– Пiдожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе вiзьме, – пораяв Ванько.

Ми стали чекати. Мороз дедалi злiшав i вже починав забиратися в чоботи, а на вулицi, як на грiх, анi душi.

Я боявся запiзнитися в школу i тому не витримав перший:

– Може, таки пiдемо?

– Еге ж, пiдемо! Воно тебе пiде!

Врештi Ванько, ляснувши себе по лобi, закричав:

– Тю, дурнi! Давай обiйдемо. Поза хатою, городами.

Повеселiшавши, ми перелiзли через тин i, грузнучи в глибокому снiгу, вийшли на город. Вийшли i зупинилися: за сараем, дивлячись на нас, сидiв отой капосний кiт.