На коні й під конем. Блакитна дитина

Вона вибiгла в сiни i згодом повернулася з полив’яним горнятком на головi. Я розсмiявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:

– Краще скинь. Ану ж хто вцiлить – мати тодi й ноги повисмикуе!

Сонька вiдразу ж погодилась. Вона знову пiшла до сiней i цього разу ввiйшла з новiсiньким чавунцем на головi:

– Цього вже нiхто не розiб’е!

Я заздрiсно подивився на чавунець. Вiн так i блищав на Соньчинiй головi, не те що нашi кашкети.

– Ти ж дивися по головах не бий, – попередив Ванько. – А то тобi тепер не страшно.

Ми знову роз’iхалися в кутки, повернули «коней» i з бойовими вигуками помчали одне на одного.

Що то був за бiй! Всi киiвськi князi попереверталися б у своiх домовинах вiд заздрощiв, коли б почули, як заторохтiли нашi мечi та списи, як заiржали конi, коли б побачили, яка курява пiднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожi лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто i що ми, i почали рубатись по-справжньому.

Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в’юном закрутився на мiсцi. Тодi чесний Ванько, перейшовши вiдразу на бiк потерпiлого, пiшов у наступ i пiдчепив князеву дружину рогачем пiд ребра. Та не лишилася в боргу i рубонула свого супротивника качалкою по головi.

Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потiм, пiднявши догори рогача, рушив на Соньку.

Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку i метнулася до дверей. Та вже було пiзно. Розгнiваний Ванько нагнав ii на порозi i з усього маху вперiщив рогачем по чавунцевi.

По хатi пiшов дзвiн, як у кузнi. Сонька йойкнула i очманiло закрутилася на мiсцi. Бiгти далi вона не могла: чавунець налiз iй аж на плечi. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а менi раптом здалося, що вона ось-ось вiдiрве його разом з головою. З переляку я забув навiть про власне плече i пiдбiг до Соньки:

– Болить?

– Чавунець не скину-у! – заголосила Сонька, шарпаючи щосили посудину.

Я вiдразу ж узявся iй помагати.

Вже удвох смикали ми той чавунець, не жалiючи Соньчиноi шиi.

Втомившись, ми опустили руки i безпорадно подивилися один на одного. Нам стало страшно. А що, як не вдасться звiльнити Соньку вiд клятоi посудини i вона ввесь вiк змушена буде ходити з чавунцем на головi. Сонька ж голосила, як на похоронах. Але голос ii долiтав до нас глухо, наче з невеликоi дiжки.

– Ой, я нiчого не ба-ач-у! – побивалася вона.