На коні й під конем. Блакитна дитина

В такi хвилини обличчя ii стае лагiднiшим, не таким уже суворим, хоч я нiколи не бачив, щоб вона посмiхнулася або розсупила брови.

– Забрала б я вас до моiх песиголовцiв, так матiнка ж ваша… – сказала якось вона, i я, обпалений несподiваною пекучою тугою за мамою, за ii ласкавими руками i милим, рiдним голосом, не витримав – голосно схлипнув.

На мою голову лягла важка, огрубiла долоня. Нiчого не говорила сторожиха, навiть не пестила, як то робила мама, а просто тримала руку на моiй головi.

Двадцять копiйок

Одного разу знайома вчителька Г алина Петрiвна дала менi листа i попросила вкинути в поштову скриньку.

Я йшов вулицею, мало не трiскаючись вiд пихи. Здавалося, всi знають, куди я йду, що несу, i з повагою дивляться на мене. Стискаю у лiвiй руцi листа, а в правiй – довгого патика, пильнуючи собак.

Ось i сiльрада. Видираюся на ганок, потiм – на поручнi i опускаю листа до скриньки. Назад я вже iхав верхи на патиковi.

Г алина Петрiвна похвалила мене i пообiцяла дати, коли буде зарплата, двадцять копiйок.

З того часу я щодня бiгав до крамницi i довго стовбичив бiля прилавка, оглядаючи звабливi речi, що iх можна було купити за двадцять копiйок. Крамар згодом дiзнався про скарб, що мав звалитися на мене, i охоче вступав у розмову. Вiн бiдкався, що не вистачить краму, що доведеться, мабуть, спецiально посилати гарбу до району.

Пiд’юджуваний отакими розмовами, я врештi вирiшив купити собi кiлька блокнотикiв, олiвцiв i фарби. Сергiйковi – барабан, а на здачу – цукерок.

Тепер тiльки треба дожити до зарплати.

Я вивiв на клаптиковi паперу стiльки паличок, скiльки залишалося днiв до зарплати, i щодня закреслював по паличцi. І чим менше залишалося паличок, тим бiльше наростало в менi святкове нетерпiння.

В переддень зарплати бiгав до крамницi запитувати, чи буде завтра вiдчинено. Крамар, мружачи лукаве око, почухав за вухом, погмикав i нарештi повiдомив, що завтра таки вихiдний (серце мое провалилося в безодню вiдчаю), але заради такого покупця вiн, так тому й бути, вiдчинить крамницю!

Настав довгожданий день.

Ще нiколи час не тягнувся так повiльно. Наче йому поперебивало ноги, i вiн, охкаючи та стогнучи, котив угору важкенне сонце, доки тiнь пiдi мною стала темною та куцою. Я стояв бiля ворiт i, притуливши долоню до чола, вдивлявся у посiрiлу вiд куряви вулицю, виглядаючи Галину Петрiвну.