На коні й під конем. Блакитна дитина

 – А тут маеш з оцими помiдорами!»

В ту хвилину найнещаснiшою в свiтi людиною був я. І вже не тiльки пирiй, а й самi помiдори наче насмiхалися надi мною, забiгаючи в найгустiший бур’ян, щоб я мав нахилятися над кожним.

А хлопцi ж оце граються в «червоних» та «бiлих», ганяють по лiсу. Уявив собi Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвiдцi. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготовi дерев’янi шаблюки, ось налiтають зненацька на «ворога», вимахуючи грiзною зброею:

– Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!

Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою.

– Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!

Падають вороги, благають пощади, та я безжально налiтаю на них.

Перевiв я дух лише тодi, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся – i вiдразу наче хто вiдро крижаноi води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тiльки пирiй, але й помiдори.

Стояв i проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з «бiлими». Отак воно завжди: задумаеш хороше, а виходить зовсiм навпаки!

Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогоднi врятуватися вiд маминого гнiву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубанi помiдори назад у землю, ще й попритоптував, щоб мiцнiше стояли.

– Оце молодець! – похвалила мене мама, прийшовши зi школи. – Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.

«Еге ж, повезеш, – думав я. – Знала б ти правду – не те говорила б!»

Мама пройшлася вздовж рядкiв, зупинилася над тим, де я «воював».

Я похолов.

На щастя, вона не нагнулася i не спробувала смикнути рослину…

Увечерi, прибiгши додому, я знову пригадав помiдори i тихцем майнув на город. Листочки на них уже помiтно прив’яли.

«Треба полити, – подумав я. – Може, ще приймуться».

Наступного дня я прокинувся разом iз сонцем.

– Ти куди це? – здивовано запитала мама.

– Та… поливати.

– Що поливати?

– Та… помiдори.

– Ти ж учора поливав.

– Я ще й сьогоднi…

Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливiсть здалася iй пiдозрiлою. Але в моiх руках, крiм кухля й цеберки, нiчого не було, дивився я на неi ясними та вiдвертими очима, i вона нiчого бiльше не сказала.

Набравши води, я понiс цеберку на город.